Майстерня ляльок. Элизабет МакнилЧитать онлайн книгу.
вас немає нікого підхожого? Якщо забажаєте, щоб я була присутньою, то з радістю виконаю цю роль.
– Це все тому, що я… – вона вказує на свою ключицю. Понурює голову. – Ви хочете намалювати ось це?
– Що? – нарешті висловлюється Луї. У нього мудрий, низький і тягучий голос. – Ні! Ви просто цікава. Володієте певною величавістю. Ваше обличчя викликає захват і водночас бентежить. А ваше волосся! Я певен, що навіть цілий рій шпильок не впорався б із ним. Просто надзвичайно.
Вона вся тремтить, не знаючи, сприймати це як лестощі чи як образу. Намагається зосередитися на бутербродах.
– До того ж я впевнений, що ви будете бездоганною королевою. Ні, ви і є справдешньою царицею.
У діалог вклинюється Клариса:
– Бачте, він працює над однією картиною, що зветься «Ув’язнення Ґіжмарової королеви». Іноді Луї занадто поринає у свої ідеї. Він забуває, що не всі ми поділяємо його ентузіазм стосовно середньовічних ле 13. Якщо коротко, – вона закочує очі, а від повторення завчених рядків її голос набуває монотонного звучання, – то королеву ув’язнив її ревнивий чоловік. Один чолов’яга на ім’я Ґіжмар зазнає кораблетрощі, однак зустрічає чарівну жінку й закохується в неї. Та їхній любові не судилося тривати вічно – про них дізнається король і виганяє того хлопчину геть. Проте жінка зав’язує йому сорочку у вузол, що здатна розв’язати лише вона, і він робить те саме із її сукнею… Усе правильно?
Луї киває з набитим ротом.
– А тоді вона втікає від чоловіка й опиняється у замку короля Меріадука, який намагається спокусити її, проте марно. Згодом вона випадково зустрічає Ґіжмара на турнірі й доводить, хто вона насправді, розв’язавши вузол на його сорочці – гадаю, це найменше, що вона там зробила, – його війська оточують замок короля Меріадука, і Ґіжмар визволяє свою кохану. Як тобі така переповідка, Луї?
– Згодиться, – каже він, вистукуючи кожен склад нігтями. – Тож ми з’явилися тут, щоб урятувати вас від короля Меріадука.
– Кого-кого?
Луї пирхає.
– Від тієї сивої мегери із ротом, зціпленим, ніби псячий зад.
– О! Пані Солтер, – Айріс ховає сміх за кашлем. Вона глядить на Луї, а тоді стиха, майже пошепки каже:
– Ви можете навчити мене малювати?
– Навчити вас?
Шпичаки його скептицизму врізаються в її боязку невпевненість. Вона встає.
– Мені пора. До того ж я вже запізнююся зі своїм дорученням. Спасибі за чай…
– Залиштеся ще трохи, – просить він, протягуючи руку. Його пальці торкаються її м’якого зап’ястя, оголеного між рукавом і рукавичкою.
Від такого зухвальства вона торопіє. Рвучко забирає руку.
– Послухайте, вибачте за це, але вся ця ситуація доволі проста. Ви повинні бути моєю королевою.
– Повинна бути вашою королевою?
Він пропускає запитання повз вуха.
– Я зрозумів це одразу ж, тільки-но вас побачив.
Вона відчуває, як її роздратування зростає.
– Що ж, а коли я вас побачила, то одразу ж зрозуміла, що ви страшенно
Ліро-епічні поеми, популярні у Франції та Німеччині XIII – XIV ст.