Викрадачі діамантів. Луи БуссенарЧитать онлайн книгу.
ще три постріли, що злилися в один. Попри всі благання провідника, що заклинав білих не рушати з місця, французи кинулися до бідолашного, нерухоме тіло якого лежало, розпластане, на землі. Виявилося, що це європеєць. Його спину було посмуговано рваними кривавими ранами, права рука безсило звисала.
Холодна вода привела пораненого до тями: закочуючи очі, він забурмотів щось незв’язне про жертву, поліцію і вбивцю.
– Що ж нам робити із цим бідолахою? – спитав Альбер.
– Не знаю, – знизав плечима Александр. – Ми не можемо взяти його з собою, так само, як і кинути його тут напризволяще…
– Здається, у нього зламана рука. Я спробую накласти шину. Потім ми підсадимо його на одного з наших коней і доправимо до найближчої факторії.
– Цікаво, як він тут опинився, та ще й серед ночі?
– Можливо, рятувався від якихось убивць. Це якщо судити з його маячні… – Альберові ніяк не вдавалося обв’язати руку незнайомця лубками, і він роздратовано поморщився.
«Провідник», підійшовши, шепнув йому:
– Слухай-но, вождю, якщо дозволиш, я сам накладу цьому білому пов’язку.
– Будь ласкавий! Тим паче, що він, здається, знову знепритомнів…
Тубілець зрубав молоде деревце – завтовшки приблизно таке, як зламана рука пораненого, зробив на корі кілька поздовжніх надрізів і вправно зняв її. Потім завинув у рурку з кори скалічену руку і перев’язав гнучкою ліаною. Александр переніс незнайомця ближче до вогню й поклав на землю; той заворушився, попросив пити, спрагло ковтнув кілька разів і одразу ж заснув.
А невтомний тубільний «провідник» тим часом розкидав тліюче вугілля й вигріб екзотичну страву з розжареної ями. Слонові ноги порозбухали неймовірно, проте аромат готової печені вельми принадно лоскотав ніздрі.
– Ця їжа воістину гідна королів! – вигукнув Альбер, потираючи долоні. – Зараз покуштуємо… Судячи зі спокусливого запаху, перед ним блідне навіть запечений окіст із трюфелями…
У розмові за їжею минув залишок ночі. Поранений прокинувся вдосвіта і навіть покуштував смачної печені; тепер він мав набагато бадьоріший вигляд і був цілком спокійний.
Французи, оббілувавши убитих левів, уже були збиралися йти шукати пораненого слона, коли на стоянці з’явився чоловік, якого неважко було впізнати за його своєрідним убранням.
– Овва, та це ж його превелебність! – вигукнув Альбер де Вільрож. – Приєднуйтеся до нас! Сідайте, перекусіть! Ми раді вас бачити! Отже, вам вдалося-таки спекатися тих мандрівних музик? От і чудово! А ми з вашого дозволу ненадовго покинемо вас…
– Я надзвичайно вдячний вам, панове! Я зворушений таким люб’язним запрошенням, – провівши поглядом французів, що йшли геть від стоянки, прихопивши з собою рушниці, проповідник поглянув на пораненого, який дрімав на траві неподалік, – і здригнувся.
«Що таке? – миттю промайнуло у нього в голові. – Поліцейський Вільям Саундерс?.. Невже він щось запідозрив? Не варто втрачати пильність!..»