Викрадачі діамантів. Луи БуссенарЧитать онлайн книгу.
знак Александрові. Але той гидливо відвернувся:
– Ні, я… не зможу.
– Навіть недокрівні діти й жінки це п’ють, – обурився Альбер, знов затискаючи криваву рану. – Що ти капризуєш, як та манірна панянка!
– Нашому провідникові теж це не подобається. Містере Саундерс, пийте, якщо хочете!
Поліцейському не треба було повторювати запрошення. Він іще встиг напитися крові, поки тварина сконала, врятувавши життя людей ціною власного.
– Бідна конячка! – Александр підійшов до Альбера й провідника. – Краще розкажи, друже, що ти бачив. Може, яке село? Там де-небудь поблизу має бути вода. Я помираю від спраги, але добу ще протримаюся…
– Усього лише кілька халуп. У Європі в них не жили б навіть собаки. Там поруч ходили якісь жінки-бушменки, вони несли в руках страусові яйця. А помітили мене – та й ну тікати. Я махав руками, пробував заспокоїти їх, тільки де там! Пішов був за ними, щоб попросити їжі, аж гульк – усі, мов у землю запалися, – ні жінок, ні яєць. Чоловіків там було всього кілька – і хоч трималися вони ніби не вороже, але якось геть байдуже… Так і мусив повертатися ні з чим.
– Вождю, – сказав Зуга, – жінки, яких ти бачив, несли в яєчних шкаралупах воду. Нам вони її не дадуть, а яйця вже добре заховано. Вода в нас буде, я знайду ще одне джерело, але мусимо ще до схід сонця вирушити до тих бушменів і спробувати переконати їх, що їм нічого не загрожує, адже ми не купуємо чорних людей…
Зуга мав рацію. Найбільше бушмени потерпали від работорговців і войовничих бечуанів, тому селилися далеко від джерел і приховували їх місцезнаходження. Іноді вони навіть заривали в землю посудини з водою й розкладали над ними багаття, щоб ніхто не зміг забрати у них дорогоцінну вологу. Жінки племені вирушали до джерела, засипаного піском, з кошиком, у якому поміщалося до двадцяти порожніх шкаралуп від страусових яєць, і розгрібали ямку. А потім за допомогою порожнистої очеретинки по черзі наповнювали водою шкаралупи…
Удосвіта маленький загін рушив до того вбогого краалю, що його недавно знайшов був Альбер, і добирався до нього протягом довгих п’ятнадцяти годин, не зупиняючись на перепочинок. Коли подорожні, нарешті, добрели до своєї мети, ніхто з них, здавалося, не мав сили навіть дихати, не те що говорити. Саундерс подумки проклинав свою божевільну затію і честолюбні наміри схопити убивць торговця. Де й поділася його самовпевненість – тепер він був готовий вислуховувати будь-які кепкування будь-кого на копальні, аби лишень повернутися туди живим.
Не здавався тільки його превелебність – ось у кому вирувала якась похмура енергія. Він ні на що не скаржився і тільки й робив, що брів уперед, надихаючи своїм прикладом зморених французів, які вважали, що слугою Божим рухає не що інше як його полум’яна віра. Ніхто з них навіть уявити собі не міг, що його превелебність щоночі ненадовго відлучається з табору, щоб зустрітися зі своїми чорношкірими полигачами, які невідступно йшли за загоном. Саме від них він діставав не лише