Три товариші. Чорний обеліск. Эрих Мария РемаркЧитать онлайн книгу.
У вітринах хтозна-навіщо горіло світло. В одній стояли голі манекени з розмальованими обличчями, ніби якісь розбещені привиди. У другій виблискували коштовності. Далі йшов універмаг, освітлений, наче кафедральний собор. Вітрини його пінилися різнобарвними, яскравими шовками. Перед кінотеатром стояли бліді, зголоднілі люди. Поряд із ними виблискувала вітрина продуктового магазину. У ній, мов башти, височіли консервні бляшанки, лежали загорнуті у вату ніжні яблука кальвіль, на шнурку погойдувалась, як білизна на вітрі, ціла низка ситих гусей, між твердими сухими ковбасами лежали рум’яні круглі буханці, і жовтувато, і рожево мерехтіли скибки лосося та печінкового паштету.
Ми сіли на лаву неподалік скверу. Похолоднішало. Місяць, ніби дугова лампа, висів над будинками. Було вже далеко за північ. На брукові поблизу робітники поставили намет і лагодили трамвайні рейки. Сичали зварювальні апарати, на темні постаті, що схилялися над рейками, падали снопи іскор. Казани з асфальтовою смолою чаділи коло них, як польові кухні.
Ми сиділи, думаючи кожен про своє.
– Дивно почуваєш себе в неділю, га, Отто?
Кестер кивнув.
– Навіть радієш, коли вона вже минає.
Кестер знизав плечима.
– Так звикаєш крутитися, наче в колесі, що, коли випадає вільна хвилина, ти почуваєшся, наче не в своїй тарілці.
Я підняв комір пальта.
– А що нам, власне, заважає жити, Отто?
Він глянув на мене й усміхнувся.
– Було таке, що заважало, Роббі.
– Це правда, – погодився я. – А все-таки…
З-під автогену бризнуло над асфальтом яскраве зелене проміння. Освітлений зсередини намет робітників здавався темним затишним житлом.
– Як ти гадаєш, «кадилак» до вівторка буде готовий? – запитав я.
– Може, й буде, – відповів Кестер. – А тобі навіщо?
– Та просто так…
Ми встали й пішли додому.
– Сьогодні мені якось не по собі, Отто, – сказав я.
– З кожним буває. На добраніч, Роббі.
– На добраніч, Отто.
Я ще трохи посидів у себе в кімнаті. Вона раптом перестала мені подобатись. Потворна люстра, занадто яскраве світло, потерті крісла, безнадійно буденний лінолеум, а ще цей умивальник, це ліжко й над ним ота картина із зображенням битви під Ватерлоо… «Ні, сюди не приведеш порядної людини, – подумав я собі. – А жінку й поготів. Хіба що повію з “Інтернаціоналю”».
ІІІ
У вівторок уранці ми сиділи на подвір’ї перед своєю майстернею і снідали. «Кадилак» був готовий. Ленц тримав у руках аркуш паперу й переможно дивився на нас. Він завідував у нас рекламою і тільки-но прочитав мені й Кестерові складене ним оголошення про продаж машини. Воно починалося словами «Відпустка на південному узбережжі в розкішному екіпажі» і було чимось середнім між віршем та гімном.
Ми з Кестером трохи помовчали. Треба було оговтатись після цієї зливи нестримної фантазії. Ленц уважав, що приголомшив нас.
– Тут