Три товариші. Чорний обеліск. Эрих Мария РемаркЧитать онлайн книгу.
незбагненне… Коли настає темрява.
Я розкрив пачку.
– Це – американські сигарети. Подобаються вам такі?
– Так. Більше, ніж будь-які інші.
Я підніс їй запалений сірник. На якусь мить тепле і близьке світло сірника осяяло її обличчя й мої руки, і в мене раптом промайнула шалена думка, ніби ми з нею давно вже належимо одне одному.
Я опустив шибку, щоб витягало дим з машини.
– Хочете трохи самі посидіти за кермом? – спитав я. – Це буде вам за розвагу.
Вона обернулася до мене.
– Звичайно, хотілося б… Але ж я не вмію.
– Справді не вмієте?
– Ні. Ніколи не вчилась.
Я відчув у цьому свій козир:
– Адже Біндінг давно міг би вас цього навчити.
Вона засміялась:
– Біндінг надто закоханий у свою машину. Він до неї нікого не підпускає.
– То вже просто безглуздя, – заявив я, задоволений, що можу дати ляпаса товстому Біндінгові. – Я дозволю вам це без усякої підготовки. Ось давайте!
Відкинувши всі Кестерові застереження, я виліз із машини, щоб пустити дівчину до керма. Вона розхвилювалась:
– Та я ж справді не вмію.
– Умієте, – заперечив я, – умієте. Ви просто цього й самі не знаєте.
Я показав, як запускати мотор, як перемикати швидкість.
– Ось так… – закінчив я, – а тепер рушаймо!
– Одну хвилинку! – Вона показала на автобус, що самотньо їхав вулицею. – Може, нехай проїде…
– У жодному разі! – я швидко ввімкнув мотор, дав швидкість.
Вона вхопилася за кермо й напружено вдивлялась у дорогу.
– Господи! Ми їдемо занадто швидко!
– Ми їдемо зі швидкістю двадцять п’ять кілометрів, – сказав я, глянувши на спідометр, – а насправді це тільки двадцять. Непогана швидкість для бігуна на далекі дистанції…
– А мені здається, що всі вісімдесят…
За кілька хвилин вона здолала страх. Ми їхали широкою прямою вулицею. «Кадилак» ледь похитувався з боку на бік, наче його заправили замість бензину коньяком, часом він мало не наїздив на тротуар, але поступово все пішло як слід, і сталося так, як я й передбачав: ми раптом стали вчителем і ученицею, я дістав перевагу, а таку ситуацію можна було використати.
– Увага! – сказав я. – Онде стоїть поліцай!
– Спинитися?
– Тепер уже запізно!
– А що буде, як він мене застукає? Я ж не маю прав…
– Нас обох заберуть до в’язниці.
– Господи! – Вона злякано шукала ногою гальма.
– Газуйте! – гукнув я. – Газуйте! Натискайте на педаль! Треба гордо та швидко промчати повз поліцая. Найкращий засіб проти закону – нахабство!
Поліцай не звернув на нас аніякої уваги. Дівчина полегшено зітхнула.
– Я не знала досі, що вуличні поліцаї можуть бути страшніші за вогнедишних драконів… – сказала вона, коли ми від’їхали вже на кількасот метрів.
– Вони страшні тільки тоді, коли на них