Три товариші. Чорний обеліск. Эрих Мария РемаркЧитать онлайн книгу.
Мені живеться добре, є в мене все, навіть і таке, що мені зовсім не потрібне. Але повірте мені: якби до мене прийшов хтось і запропонував жити разом, отак насправді, по-чесному, я покинула б отут увесь цей мотлох і переїхала б із ним хоч би й до мансарди. – Її обличчя знову набуло її звичайного виразу. – Ну, годі про це – у кожній людині приховано хоч трохи сентиментальності. – Вона підморгнула мені крізь дим сигарети. – Здається, у вас теж?
– Та де там, – вихопилося в мене.
– Авжеж, авжеж! – наполягала Ерна. – І коли ти цього не сподіваєшся, вона з тебе й вихлюпується…
– З мене – не вихлюпнеться! – заперечив я.
До восьмої години я ще так-сяк терпів у своїй комірчині, потім мені набридло сидіти самому, і я пішов до бару, щоб побачити там когось.
Валентин був уже там.
– Сідай, – запросив він мене. – Що питимеш?
– Ром, – відповів я. – Від сьогодні в мене з ромом особливі стосунки.
– Ром для солдата – як молоко, – сказав Валентин. – До речі, у тебе чудовий вигляд, Роббі.
– Хіба?
– Авжеж. Помолодів!
– І це добре, – сказав я. – Будьмо, Валентине!
– Будьмо, Роббі!
Ми поставили чарки на стіл і подивились один на одного. Тоді не втримались і… обидва розсміялися.
– Ти, старий чорте! – сказав Валентин.
– Друзяко, трясця твоїй матері! – відповів я. – А тепер чого вип’ємо?
– Того самого ще…
– Згода!
Фред налив.
– Ну, то будьмо ж, Валентине!
– Будьмо, Роббі!
– Правда ж, чудесне це слово: «Будьмо!»
– Найкраще з усіх слів!
Ми проказали це слово ще кілька разів.
Тоді Валентин пішов.
Я лишився в барі. Крім Фреда, там не було вже нікого. Я дивився на старі, освітлені зсередини географічні карти на абажурах, на судна з пожовклими вітрилами й думав про Пат. Мені дуже хотілося їй зателефонувати, але я присилував себе не робити цього. Я не дозволяв собі навіть думати про неї так багато. Я хотів, щоб вона була для мене несподіваним дарунком щастя, дарунком, що дістався мені на якийсь час, а тоді зникне назавжди, – і тільки. Я не хотів навіть у думках припустити, що це щось більше, значніше. Я надто добре знав, що кожне кохання прагне бути вічним і в цьому його одвічна мука. Немає нічого сталого. Нічого.
– Дай-но мені ще чарку, Фреде! – попросив я.
До бару зайшли чоловік і жінка. Вони пили коктейль біля прилавка. У жінки був стомлений вигляд, чоловік кидав на неї жагучі погляди. Незабаром вони пішли.
Я перехилив чарку. Може, не слід було ходити сьогодні до Пат. Я не міг забути цієї картини: поринула в сутінки кімната, ніжно-блакитні вечірні тіні й прекрасна дівчина, що, мерзлякувато скулившись, низьким, глухуватим, ледь хрипким голосом розповідає про своє життя, про свою жагу до життя… До дідька, я стаю сентиментальним! Але ж хіба те, що було досі нестримною, приголомшливою пригодою, не розчинилося вже у хвилі ніжності, хіба не заполонило воно мене глибше, ніж я того хотів і знав, хіба я не відчув