П'ять четвертинок апельсина. Джоанн ХаррисЧитать онлайн книгу.
базарний день в Анже було метушливо. Повозки, втиснуті на головній вулиці вісь до вісі; навантажені плетеними кошиками велосипеди; малий відкритий фургон, ущент забитий бідонами з молоком; жінка, яка несла на голові тацю з хлібинами; прилавки, завалені помідорами, баклажанами, цукіні, цибулею та картоплею.
Там прилавок, де продають вовну чи глиняний посуд, а там торгують вином, молоком, консервами, столовими приборами, фруктами, букіністичною літературою, хлібом, рибою, квітами. Ми розкладалися рано. Біля церкви був фонтан, де коні могли попити й постояти в затінку. Мені довірили загортати продукти та віддавати їх покупцям, поки мати приймала гроші. Запам’ятовувала та рахувала вона феноменально. Тримала в голові всі ціни, і їй навіть не треба було записувати, а ще вона завжди впевнено відраховувала решту. Паперові купюри з одного боку, монети – з другого; вона тримала гроші в кишенях свого плаття, а надлишок, який ховала під брезентом, потім перекладала до старої бляшанки від печива. Я досі її пам’ятаю – рожева, з квітковим узором на обідку. Я пам’ятаю, як шурхотіли та стукались у ній банкноти й монети – мати не довіряла банкам. Наші заощадження вона зберігала в коробці під підлогою в погребі, разом з найціннішими пляшками.
У перший базарний день ми спродали всі яйця й сири за годину. Люди поглядали на солдатів, які стояли на перехресті, невимушено спершись ліктями на рушниці та спостерігаючи з байдужістю й нудьгою. Мати помітила, як я задивляюсь на їхню сіру уніформу та різко смикнула мене, відвертаючи увагу:
– Припини витріщатися, дівчисько.
Їх треба було ігнорувати навіть тоді, коли вони проштовхувались крізь натовп, і я відчувала материні пальці, що застережливо стискали мою руку. Вона здригнулась, коли один зупинився біля нашого прилавка, але обличчям цього не видала. Огрядний дядько з червоним круглим обличчям – мабуть, в іншому житті він був м’ясником чи виноторговцем. Його блакитні очі сяяли від задоволення.
– Ach, welche schöne Erdbeeren![15]
Голос у нього був веселий, трішки захмелілий – голос ставного чоловіка у відпустці. Товстими пальцями він узяв полуничку й засунув до рота.
– Schmeckt gut,ja?[16] – він по-доброму розреготався й надув щоки. – Wu-n-der-schön gut![17]
Він продемонстрував захоплення, комічно закотивши очі. Сама від себе не очікуючи, я усміхнулася.
Мати застережливо стиснула мою руку. Я відчула, які гарячі її пальці від нервового напруження. Я ще раз глянула на німця, намагаючись зрозуміти, що її так розтривожило. Він був не страшнішим за тих, які інколи заходили до нашого села, навіть навпаки – цей мав шпичастий кашкет і всього лиш пістолет у кобурі при боці. Я знову всміхнулась – тільки щоб позлити матір, а не з якоїсь іншої причини.
– Gut, ja,[18] – повторила я та кивнула. Німець розсміявся, узяв ще полуничку й попрямував крізь натовп. Його чорний мундир мав траурний вигляд серед базарної пістрявої юрби.
Пізніше мати спробувала пояснити. Усі мундири небезпечні, сказала вона мені, але чорні – найбільше.
Які гарні полуниці! (
Смачно, еге ж? (
Неймовірно смачно (
Так, смачно (