Діамант Раджі=The Rajah’s Diamond. Роберт Луїс СтівенсонЧитать онлайн книгу.
принаймні незнайомого йому, а не цікавості і, можливо, підозрам знайомого священика.
– Боюсь, тут якась помилка, – сказав він. – Моє прізвище Томлінсон, я знайомий містера Реберна.
– Невже? – здивувався містер Роллес. – Схожість просто разюча.
Містер Реберн, якого мов кольки брали під час усієї бесіди, відчув, що зараз найслушніша мить її урвати.
– Сер, бажаю вам доброї прогулянки, – мовив він і повів Гаррі в будинок, в одну з кімнат, що вікнами в сад. Насамперед він опустив жалюзі, бо містер Роллес, ще не отямившися з подиву, замислено стояв там, де й раніше. Після цього садівник висипав діаманти з подертої коробки на стіл і, нахилившись над скарбом, що постав в усій своїй величі, з хижою зажерливістю розглядав його, потираючи собі стегна. Побачивши садівникове обличчя, охоплене ницим шалом, бідолашний Гаррі зазнав іще тяжчих мук. Секретареві здавалося неймовірним, що його життя, яке він безневинно марнував на витончені дрібнички, занурилось у похмурий світ злочину. Щоправда, совість нічим не могла дорікнути йому, однак він найдошкульніше й найжорстокіше карався за нескоєний гріх – просто боявся кари, боявся підозр чесних людей і товариства ницих, брутальних натур. Гаррі був ладен не вагаючись накласти життям, аби втекти з кімнати містера Реберна, позбутися його товариства.
– А тепер, – сказав Реберн, поділивши самоцвіти на дві приблизно однакові купки й підсунувши одну з них ближче до себе, – а тепер, – проказав він знову, – за все в цьому світі треба платити, а за деякі речі – дуже щедро. Вам треба знати, містере Гартлі, якщо це справді ваше ім’я, що я дуже лагідної вдачі і моя доброта все життя була мені каменем спотикання. Я міг би, якби хотів, привласнити всі ці гарненькі камінці, і хай-но ви б наважились хоч словом заперечити; але, гадаю, мені слід виявити до вас ласку, – отже, я не маю наміру стригти вас попри саму шкуру. Так що, як бачите, з міркувань чистої доброти я пропоную поділитись, а це, – показав він на купки, – пропорції, що видаються мені справедливими й товариськими. Може, у вас, містере Гартлі, є якісь заперечення? Я за одну чи дві брошки не сперечатимусь.
– Сер, послухайте, – вигукнув Гартлі, – ви пропонуєте неможливе! Самоцвіти не мої, я ні з ким не можу ділитися, байдуже, у яких пропорціях.
– Ах, вони не ваші? – ущипливо спитав Реберн. – І ви не можете ні з ким поділитися, так? Що ж, тоді дуже шкода, тепер я зобов’язаний відвести вас до поліції. До поліції – ви тільки задумайтесь над цим, – мовив Реберн, – подумайте про ганьбу ваших шановних батьків, подумайте, – провадив він далі, беручи Гаррі за зап’ясток, – про колонії і день останнього суду.
– Нічим не можу зарадити, – схлипнув Гаррі. – Я тут не винен. Ви ж не хочете піти зі мною на Ітонський майдан.
– Ні, – відповів чолов’яга, – звісно, ні. Я хочу поділитися з вами цими цяцьками тут. – Кажучи це, він зненацька щосили скрутив руку Гаррі.
Гаррі не зміг притлумити зойку, рясний піт виступив йому на обличчі. Біль і страх, мабуть, пожвавили йому