Сліпий василіск. Марина и Сергей ДяченкоЧитать онлайн книгу.

емоцій.

Добре, що мій кабінет звуконепроникний.

Я знову обійняв її і сказав, що вона ні в чому не винна. Що винна та людина, котра перетворювала їх із братом. Що я зможу домогтися того, що йому взагалі заборонять практикувати. І він поверне її дідусеві всі гроші (кошти) і виплатить компенсацію. І що дід буде задоволений і не буде її лаяти.

– А мама? – запитала вона безнадійно.

Я подумав, що нормальна мати миттєво повинна була розібратися, де її син і де її донька. У будь-якому вигляді. Ну з яким же презирством треба ставитися до дітей, щоб не помітити очевидного?!

– Мама не пробачить, – сказала вона ледь чутно.

Тоді я не витримав:

– Я розумію, чим більше минало часу, тим страшніше було тобі признатися… Але чому ти все відразу ж не сказала?

– Я подумала, – тихо сказала дівчинка, – що два дні… Почекаю… З цікавості.

І замовкла.

– І шо? – обережно запитав я.

– І всі пішли, – її голос задрижав. – Пішли… в суботу… в лазню!

– Що? – я не зрозумів.

– Пішли в лазню, – вона закрила обличчя руками. – Я… я пішла, як Георг… в лазню! І я там таке побачила!

У мене сильна воля. По-іншому не можна. Я встиг зупинити свій сміх, перш ніж подати хоча б звук; вона не знала, що таке стоп-сміх, вона побачила моє серйозне співчутливе обличчя – і стала сміливішою:

– Я була в чоловічій лазні, розумієте! І як я після… після цього – як я признаюся?

І вона заридала-заголосила знову, а я сидів над нею, як скеля над морем, не міг сміятися, але сльози з моїх очей котилися градом…

У цілому історія закінчилася щасливо. Дивовижний клубок, сплетений поколіннями перевертнів і одним моїм недобросовісним колегою, пощастило, хоч і не без зусиль, розплутати. Звичайно, за півтора роки тваринного життя хлопчик дуже змінився і потребував допомоги дефектолога. Дівчинку, яка звинувачувала себе, батьки відправили в пансіон, і не думаю, що там їй було гірше, ніж удома.

До речі, зовсім недавно бачив її. Їй уже шістнадцять, вона покрасивішала, уміло користується косметикою, зі смаком одягнена, мило кокетувала з якимось студентом у міському парку… А проходячи повз, вона, звичайно ж, зробила вигляд, що вперше мене бачить.

Письменник[3]

Клавдія Василівна викликала мене до себе в кабинет і дуже суворо запитала:

– Це що таке?

На столі перед нею лежав мій зошит з російської мови. Він давно закінчився, і на останній сторінці я написав дещо від себе. Усього декілька рядків.

– Це що таке, я тебя питаю?!

– Зошит, – сказав я і почервонів.

– Бачу! А в зошиті що?

І вона розгорнула останню сторінку:

– «Одного ранку капітан Залізне Око вийшов на палубу свого космічного крейсера…» Що це? Де ти це прочитав?

– Ніде, – зізнався я, тому що викрутитися не було можливості. – Я це сам придумав.

– Сам?! Придумав та написав?

З її голосу я зрозумів, що зробив щось жахливе.

– Ну!

Скачать книгу