Товариство осиротілих атеїстів. Галина ГорицькаЧитать онлайн книгу.
на повстання.
Очі Богдана замиготіли в напівтемряві зали.
– Ось це послухай:
Товарищ Сталин, Вы большой ученый,
В языкознаньи знаете Вы толк.
А я простой советский заключенный,
И мой товарищ – серый брянский волк.
За что сижу? По совести – не знаю!
Но прокуроры, видимо, правы.
Я это все, конечно, понимаю
Как обостренье классовой борьбы.
На сотни верст вокруг тайга густая,
А конвоиры – суровы и грубы…
И вот сижу я в Туруханском крае,
Где при царе сидели в ссылке Вы.
Геннадій Петрович різко обірвав його співи, дарма що тихим шепотом:
– Добре, товаришу, що ви розповіли мені це! Я негайно доповім куди слід!
Богдан витріщився на того, однак, за кілька секунд все зрозумів, перемінився в обличчі і, на знак підтвердження, мотнув, вже захмелівший, головою:
– Так! Всіх посадимо! – А потім вже тихіше: – Мені якраз розповів друг, ну з тих, що в ГУЛАГу працює, про справу оцього кобзаря, ідейного, – просипів з огидою Богдан на вухо колезі. – Талановита сволота. Тільки-но посадили. І за такий дріб’язок… Був морячком, служив в Сибіру і додумався угнати машину секретаря Приморського райкому ВКП(б). Ідіот… Тепер сидить.
Богдан голосно розсміявся. Гена в знак згоди мотнув кілька разів головою, але не повірив його словам про те, що той бідолаха – сволота. А от що талановита і що Богдану його жаль – це буквально читалось по сумяттю товариша.
– І що, шкода тобі його? – хитро прищурився Гена. – Ну отого небораку?
– Мені? Та ти що! Нє… Хоча… – Богдан замовк на мить, повис на ліктях, котрі вже давно поклав на маленький столик зали і сьорбнув «Волгу». В коктейлі вже розтанув увесь лід і він почав нагадувати просто теплу горілку з присмаком м’яти. – Але ж ти розумієш. До того той морячок, Йосиф його звати, Алешковський, здається16, він був нормальною людиною. Батько його – герой війни, кавалер ордену Червоної Зірки. А тепер… Ти розумієш, що відбувається?! – Богдан різко перейшов на крик від того, що несподівано його осінило: – Тобто виходить, якщо ми саджаємо за дрібну провину – все-рівно на виході маємо закоренілого злочинця. ГУЛАГ дороблює за нас справу! І завжди на виході – ідейний! От падло…
Геннадій Петрович лише сухо кивнув на це зауваження друга. І хоча воно не було компрометуюче, він розумів, що про таке не варто кричати на увесь «Коктейль-хол».
– Оцих треба боятись, – продовжив Богдан, – не дурні вони, ні… Зараз ідіотів не саджають. За вбивства – і то менше. Зґвалтувань немає… Саджають саме таких, випадково, або після розмов у ЦК про творчість, ідейних гадів. Тих, що не здалися. І потім вони корчаться на своїх койках, ліс валять, вмирають від кровохаркання там всілякого, різного. Але не здаються. І кожен за іншого: один за всіх і всі за одного. Так раніше було, на війні.
– Як там у цього віршомаза убогого? – Богдан поморщився, вдаючи, ніби він силкується пригадати, що ж там далі, в цій пісні? Насправді він добре пам’ятав. Бо його вона вразила. І найкращими обладунками в такому випадку були
Псевдонім – Юз Алешковський. Письменник, поет. Лауреат Німецької Пушкінської премії. Отримав ґрант Гуггенхайма.