Товариство осиротілих атеїстів. Галина ГорицькаЧитать онлайн книгу.
після розмови з красунчиком-Богданом. Навдивовиж холодний київський вечірник, як для середини літа 1950-х.
Геннадій Петрович якраз повернувся до міністерства після ситного обіду, коли до його кабінету зайшов начальник – генерал-майор Максим Ігорович.
– «В «Закарпатській правді» нарешті вийшла стаття про справжні наміри Ватикану. – Максим Ігорович задоволено потер долоні. – Це ми ініціювали. Ось, поглянь, на останній сторінці в самому кінці. Вагомо… – І начальник знову вдоволено потер руки.
Геннадій Петрович, гортаючи газету за минулотижневу п’ятницю, сьоме липня п’ятдесятого року, зиркнув на начальника: «Чого це він? Його що, морозить? Увесь час руки потирає, немов гріє». Однак він скоро відволікся від аналізу поведінки шефа.
– Так… «Ватикан на службі Уолл-Стріту». Влучна назва. Так… «В квітні сорок восьмого між США і Ватіканом було підписано таємну угоду, в результаті якої папство остаточно підпорядковувало свою політику американському матеріалізму… Ватікан прагне прикрити авторитетом релігії план Маршалла – план закабалення Європи заокеанськими монополістами, видаючи цей план за «безкорисливу» і «щедру допомогу»… Ватикан посилено пропагує проведення в життя американського плану «об’єднання» важкої промисловості Лотарингії і Рурського басейну».
– Стоп. А хіба це не таємне бажання Німеччини?
Максим Ігорович вловив наступні, невиказані вголос слова підлеглого:
– Ну звісно, об’єднати назад важку промисловість прагне сама Німеччина. І Ватикан саме її підтримував і продовжує підтримувати навіть після її розгрому. Але нам вигідно, аби Ватикан гадав, ніби ми думаємо, що він знюхався з Америкою. Цю статтю, я впевнений, вже штудіюють в Римі. І, власне, нам треба було донести, що ми в курсі про таємне бажання Німеччини об’єднати Лотарингію і Рурський басейн і ми цього не допустимо. А чого ти, Гено, не знав про цю статтю? Ти не стежиш за всім тим, причетним до нашого відділку, що трапляється? Що ти робив у п’ятницю? – І начальник за цими словами самовдоволено хмикнув і прищурився. Хитра усмішка не сходила з його тонких вуст.
Геннадій Петрович знітився:
– Та власне…
– І гадаєш, нікому не відомо тут про твої щотижневі п’ятничні вилазки в «Коктейль-хол»? Нічого не кажи. Читай далі, – наказав начальник.
– «До розгрому фашистських агресорів Ватикан був зв’язаний тісними узами дружби з Гітлером і Муссоліні… Папа відверто назвав Муссоліні «посланцем провидіння», а кривавого палача іспанського народу Франко – «улюбленим сином» католицької церкви. Тепер, коли центр світової реакції перемістився в Сполучені Штати, «святий отець» запалився палкою любов’ю до заокеанських імперіалістів – новоз’явлених претендентів на світове панування».
Геннадій Петрович запалився гарним настроєм шефа і собі розплився в посмішці:
– Чудово. Одного не розумію, чого така гостра стаття вийшла в ужгородській «Закарпатській правді», а не газеті союзного масштабу?
– Ет,