Товариство осиротілих атеїстів. Галина ГорицькаЧитать онлайн книгу.
фронтовичкою із байстрюком на руках. Вона нічим не завинила перед ним. То він змінився. І саме усвідомлення цього пекло його соромом. Тоня підсвідомо відчувала глибинні причини відчуження чоловіка. Але все одно, суто по-жіночому не могла змиритися принаймні з демонстративним небажанням Льоні звертати на неї увагу. Власне, з тим, що вона і двома словами не перекинулась з ним за останній місяць. Льоня просто дивився крізь неї, чи то вирішуючи якісь математичні задачі, чи то згадуючи своє осяйне непманівське дитинство. Це вже було не важливо.
А втім, існувала ще одна підстава для тривоги молодої жінки. Тоня відчувала – така зустріч неспроста. Кав’ярня – то одне, а ресторан з його цінами й урочистістю – зовсім інше. Тим більше, що заклади подібного штибу влітку сорок восьмого можна було перелічити на пальцях.
Ще годував київську еліту – урядову верхівку – ресторан «Динамо», котрий великими панорамними вікнами виходив на схили Дніпра. Тоні якось, одного разу, пощастило там побувати з дівчатами з гуртожитку. Шиканули. В сорок сьомому якраз відмінили карткову систему, одначе все рівно нічого було купити в магазинах, а на Євбазі ціни зашкалювали. І влітку вся трійка: Тоня, Люда і Таня, прогулючись в Радянському парку7, наважилась туди зайти. Вистачило лише на «Нарзан». І то виструнчений офіціант, що не спускав з них очей, немов побоювався, що варто йому відвернутися, як вони прихоплять з собою кришталеві фужери, не дав допити. Поклав перед ними рахунок, хоча вони його не просили. Вискочили дівчата з того «Динамо» немов ошпарені і затялися: більш ніколи ніяких ресторанів. Адже картопелька в «мундирах» та квашена капустка на гуртожитковій кухні набагато краще смакують за ресторанну мінеральну водичку.
І ось, рівно за рік, Тоня знову йде до ресторану… «Може, хоч не до такого пафосного?» – подумала жінка про себе, нервово поправляючи волосся, котре вона знову обрізала коротко і, бажаючи підкреслити урочистість події, накрутила на тонкі папільотки, хоча вже давно так не робила. Навіщо їй? Вона ж бо працює механіком на Київському мотоциклетному заводі. Зовсім не жіноча ані посада, ані установа. – «Але ні… Все буде так само, може, ще пафосніше», – констатувала про себе, бо озирнулась на скляні двері, що вели до ресторану і зіштовхнулась поглядами з набундюченим консьержем…
Ймовірно, Дмитро хоче повідомити їй щось важливе. Це очевидно – такий заклад обрав… Тоня нервово палила цигарки, стоячи в новеньких босоніжках на сходах «Театрального», і чекала на свого колишнього.
Проте тоді нічого не відбулося.
Вони замовили котлети по-київськи… Господи, яка смакота! В хрумкій паніровці… А на гарнір – білосніжне пюре із тонкими кружальцями смаженої цибулі. Курячий бульйон вже колихався теплими заспокійливими хвилями всередині її шлунку.
Нічого не відбулося…
Діма просто вийняв носовичка і розгорнув його. На ньому лежав перстень зі штучним рубіном такого розміру, немов не для жінки, а для якогось пихатого цигана з волохатими товстими пальцями.
– Це…
Сучасний Маріїнський парк.