Лише час підкаже. Джеффри АрчерЧитать онлайн книгу.
для того, щоб мої друзі почули про нього через двісті років.
Гаррі і Дікінс засміялися, автівка зупинилася перед триповерховим особняком, збудованим із золотистого котсволдського каменю. Джайлз вистрибнув із салону іще до того, як водій встиг відчинити задні дверцята. Він збіг сходами, випередивши двох своїх не таких прудких друзів.
Вхідні двері відчинили задовго до того, як Джайлз досяг горішньої сходинки, і якийсь високий чоловік в елегантному довгому чорному піджаку з чорною краваткою і смугастих штанях вклонився, коли молодий господар промчав повз нього.
– З днем народження, пане Джайлз! – привітав він.
– Дякую, Дженкінсе. Гайда, хлопці! – вигукнув Джайлз і зник у будинку.
Мажордом відчинив двері ширше, щоб дозволити Гаррі та Дікінсу наслідувати приклад товариша.
Щойно Гаррі увійшов досередини, то зупинився, заворожений портретом стариганя, який, здавалося, свердлив гостя своїм поглядом. Джайлз успадкував від дідугана схожий на дзьоб ніс, яскраво-блакитні очі та квадратну щелепу. Гаррі озирнувся, щоб поглянути й на інші портрети, що прикрашали стіни. Єдині картини, які він раніше бачив, були репродукціями в книжках: «Мона Ліза», «Кавалер, що сміється» і «Нічна варта». Він роздивлявся пейзаж художника, якого називали Констеблем[15], коли до зали увійшла жінка, одяг якої Гаррі міг назвати лише балетним.
– З днем народження, мій любий, – сказала вона.
– Дякую, мамо, – відгукнувся Джайлз, коли та нахилилася, щоб поцілувати його.
Вперше Гаррі міг бачити, як бентежиться його приятель.
– Це двоє моїх найкращих друзів, Гаррі та Дікінс.
Гаррі потиснув руку жінці, яка була ненабагато вищою, ніж він сам, а та подарувала йому таку теплу посмішку, що хлопець відразу став почуватися невимушено.
– Чому б нам не перейти до вітальні і випити чаю? – запропонувала господиня.
Вона відвела хлопців із зали до великого покою, вікна якого виходили на газон.
Коли Гаррі увійшов до кімнати, то хотів не сідати, а роздивлятися картини, які висіли на кожній стіні. Проте пані Беррінґтон указала йому на канапу. Хлопець опустився на плюшеві подушки і не міг відвести погляду від вікна, де коротко підстрижений газон був таким великим, щоб на ньому можна було грати в крикет. За галявиною Гаррі міг побачити озеро, в якому задоволені качки безцільно швендяли навколо, вочевидь, у них не було потреби турбуватися, звідки візьметься корм. Дікінс сів на канапу поруч із Гаррі.
Жоден із них нічого не казав, коли якийсь чоловік, цього разу в короткій чорній куртці, увійшов до вітальні, а за ним – молода жінка в охайній блакитній уніформі, схожій на ту, яку мама Гаррі носила в готелі. Покоївка несла велику срібну тацю, яку поставила на овальний столик перед пані Беррінґтон.
– Індійський чи китайський? – запитала пані Беррінґтон, звертаючись до Гаррі.
Гаррі не був упевнений, що саме вона має на увазі.
– Ми всі питимемо індійський. Дякую, мамо, – втрутився Джайлз.
Гаррі думав, що Джайлз навчив