Зеров. Поховальний промовець. Євгенія КужавськаЧитать онлайн книгу.
вивіска інформувала: «Школа кройки по французской методе Виктории Ленартович».
Ніяких малюнків.
– Здивована? – запитала Наставниця.
– Я думала на всіх вивісках такого типу має бути жінка в сукні.
– Жінок у модних сукнях для вивісок магазинів у Києві раніше малював учень Олександра Мурашка – Владимирський. Так мені розповідали.
Соля пропустила повз вуха незнайомі прізвища.
– Інший учень художника малював турків з люльками для тютюнових магазинів.
– І це погано?
– Нудно. Коли бачиш на всіх вивісках однакові постаті, врешті думаєш – яка різниця, в який магазин заходити.
А вже за кілька хвилин Соля сиділа в м’якому кріслі і розмірковувала над тим, як би то більш-менш елегантно узяти зовсім крихітну філіжанку з кавою і чи ризикнути додавати в ту каву вершків, що стояли поряд у дивній посудині, яку вона так і не змогла ідентифікувати. Капелюшок пані Вікторії зайняв почесне місце на підставці у формі дерева, що розлогим гіллям торкалося стелі. Замість листя на ньому квітли капелюхи всіх кольорів і форм, доповнюючи одне одного. Захват замкнув їй вуста, тож Соля просто витріщалась на диво-дерево, подумки приміряючи його скарби.
Пані Вікторія пила каву, звівши між собою і гостею паркан із газети. Соля з полегшенням зітхнула, як тільки господиня дому сховалась за шурхотливими сторінками. Вільніше сіла у кріслі, схопила філіжанку і ковтнула чорного і терпкого, як сама смерть, напою. Пробіглась очима корінцями книг, що стояли у шафі, ледь торкнула поглядом двері в іншу кімнату, втупилась у в’юнкі мідно-блискучі лози винограду, що прикрашали дорогий канделябр. Усе в цьому домі-майстерні дихало витонченістю, але витонченістю вмираючого королівства. Ніби король уже помер, але служниці все ще бояться сказати про це королеві.
Шурхіт газети змусив її повернутись до господині дому. Поставила чашку, звівши очі на свіже обличчя Наставниці.
– Тут не так уже й тоскно, як ти собі навигадувала, – констатувала пані, – хоча колір шпалер можна було б і змінити, в цьому сезоні від нього віє нафталіном.
Пройшлась кімнатою, кинувши зім’яту газету на канапу.
– Гарні новини? – запитала Соля.
– Брак поганих. Незабаром ми й цим не зможемо похвалитися. Однак я б хотіла спершу почути твою історію, – поглядом примусила вона Солю сісти рівно. – Твій Перехресник у Києві?
– Не зовсім.
– Тобто?
Дівчина витримала паузу, глибоко вдихнула.
– Я ще не зустріла його.
Морально Соля була готова до такої заяви ще коли сідала у фаетон поруч з цією холодною, по-осінньому красивою жінкою. Уявляла, як зміниться вираз її обличчя, розширяться у здивуванні зіниці. Можливо, вона навіть розсердиться. Урешті, має повне право на такі емоції. Наставницю не можна було зустріти до зустрічі з Перехресником.
А Соля зустріла. Мала нахабство заговорити до неї, приїхати в її дім, пити каву з такої витонченої філіжанки. Влила в себе рештки напою, зауваживши