Козацькі війни К. Косинського та С. Наливайка. 1591-1596. Читать онлайн книгу.
що шляхтичі-товариші формували військо й утримували пахолків власним коштом.
Найчастіше платню за службу видавали після завершення воєнних дій. Таким чином, товариші вкладали власні кошти в підготовку до війни та військову кампанію, сподіваючись на їх повернення, а в разі успішних дій – ще й на військову здобич. Якщо ж війна не розпочиналася й держава не розрахувалася, то жовніри-шляхтичі зазнавали значних матеріальних збитків. Тому ще з кінця 1589 року вони почали бунтувати й грабувати королівські, а за ними й шляхетські маєтки в Галичині. На їхні «шкоди» скаржилися місцева шляхта, урядники й навіть королева Анна. Польський хроніст Йоахим Бєльський зауважив із цього приводу, що «з жовнірами пекла було досить».
Таким же шляхом пішли й козаки. Вони забирали королівські та шляхетські маєтки й вимагали стацій, а також грошей та зброї. Козаки були впевнені в справедливості своїх вимог і навіть називали себе не лише низовими козаками, але й жовнірами Його Королівської Милості запорозькими. Цим терміном вони підкреслювали, що перебували на державній службі й мають право на державне забезпечення. Окремі козацькі загони дійшли навіть до білоруських земель – околиць Бобруйська та Слуцька. У Бихівській волості козацькі старшини Яків Осовський, Андрій Рогачовський і Федір Полоус від імені гетьмана Войтеха Чановицького вимагали виплат на козаків, зброю і харчі. Не випадково восени 1591 року князь Костянтин Острозький писав, що козаки «вже два роки свавільно по містечках і селах шляхетських не тільки живність і чинші грошові брали, а й люд невинний наїжджали і побирали».
Офіційний козацький старший, а насправді – офіційний наглядач за козаками, Микола Язловецький писав до польського канцлера та великого коронного гетьмана Яна Замойського про необхідність заплатити козакам, щоб запобігти біді. А біда насувалася хоча б тому, що низівці, звільнені поведінкою королівської влади від обов'язків перед нею, знову лаштувалися в похід на «неприятеля Святого Хреста». Частина з них на чолі з Горностаєм нібито збиралася до моря, а кілька тисяч вояків під керівництвом Косинського мали намір йти в Молдавію. Похід у Молдавію не відбувся, але згодом козаки все ж насолили туркам і полякам, оскільки погромили турецьких купців, за що татари спересердя навіть арештували польського посла.
Однак загалом тепер козацька енергія була спрямована в інше русло – на волость (так козаки називали територію українських воєводств) і, конкретніше, проти князів Острозьких. Для такої персоніфікації козацького невдоволення були свої причини. Того часу на українських землях рід Острозьких (Костянтин Острозький та його сини Януш і Олександр) утілював офіційну владу. Костянтин Острозький обіймав посаду київського воєводи, його син Януш, а після нього Олександр – волинського. Тобто Острозькі тримали в своїх руках управління найбільшими регіонами України, а також у їхній владі перебували уряди численних старост. Разом із тим Острозькі були найзаможнішими