Ukrainian dream. «Последний заговор». Василь ЗимаЧитать онлайн книгу.
за темпами поширення СНІДу. Деморалізовані, слабі, сліпі люди. Старі хотіли б щось змінити, та не можуть і не знають як, а ті, кому до сорока і трохи за – можуть, та не хочуть, знають як, та не вміють. Ми живемо на отій межі, якою проходять кордони бажань і дійсності. Коли варто ступити лише крок, і станеться все, у що ти так довго вірив, але зробити цей крок увесь час заважає широка слов'янська натура, яка кидає шапкою об землю і, замість того, щоби педантично довести справу до кінця й поставити крапку, розбиває на друзки все, що так довго творила, і знову залишається ні з чим, зате з повним усвідомленням своєї уявної свободи та з розумінням того, що нарешті-таки взяла гору вища справедливість. Бо слов'янська натура вважає себе покликаною до великих, небуденних справ і усвідомлює свою велику місію. І саме це заважає їй жити добре, жити для себе, жити своїм життям. Слов'яни звільнили від фашизму півсвіту, півсвіту живе й не згадує про жахіття війни та демонтує пам'ятники нашим солдатам-визволителям, а ми переглядаємо старі фільми про війну та пишаємося тим, що колись… Ми раді й навіть щасливі з того, що виконали покликання – змінили історію світу, перекроїли карту Європи. Втім, нам оце й залишається – гордість і спогади, бо ми так хочемо щастя всім і так щиро не заздримо чужому щастю, що стає навіть страшно й виникає питання: а звідки ж ми, слов'яни? Мартин Лютер надав свого часу нового змісту німецькому слову beruf, яке до Реформації вживали переважно на позначення покликання, вищої мети, до якої кожен має прагнути. З часів Лютера слово beruf, якe означає нічого більшого, як просто роботу, звичайну собі працю, що і є вищим сенсом життя. Праця в ім'я себе, своєї сім'ї, своєї країни. Легко жити, маючи вищу мету, мрію та покликання. Можна чекати на неї все життя й вірити, що вона колись таки справдиться, мрія, і покликання знайде тебе, а якщо станеться не так, як гадалося, то й цьому знайдеться пояснення, бо хто ж знав, чого саме сподівалися? Можна просто переконати себе, що оте, що сталося, того й сподівалися, і це і є щастям, покликанням та втіленою мрією. Тільки два народи на землі вірять у свою обраність – слов'яни та євреї, і саме між цими народами виникає найбільше непорозумінь. Бо найбільше відкриттів у науці та техніці, найзначніших досягнень у мистецтві й літературі зробили або євреї, або слов'яни, або слов'янські євреї, або ж єврейські слов'яни. Тільки, на відміну від євреїв, які мають тверде переконання, передане їм ще від Мойсея, що вони – народ, який має панувати і бути головою, а не хвостом, і нею і є, слов'яни вперто вірять у свою страдницьку місію, і оце страдництво межує часом із божевіллям. Складається враження, що цим страдництвом вони хочуть заслужити милість Бога, спасти світ і взяти на себе гріхи людства. Це вже якась параноя. Утім, легко все пояснити: народ, який звик страждати і вже навіть полюбив це відчуття, стає народом-мазохістом, народом-вигнанцем, і, щоби переживати це страдництво легше і з більшою приємністю, він себе переконав у тому, що так йому призначено – страждати, і в цьому є промисел Бога, і що Бог усе знає і в один день воздасть слов'янам за всі їхні муки. Цікаво, що ми так віримо,