Ukrainian dream. «Последний заговор». Василь ЗимаЧитать онлайн книгу.
ми обов'язково виконаємо ваше прохання й відкриємо благодійний рахунок, про що всіх наших слухачів повідомимо, але це ще не все. Ви – десятитисячний слухач, який додзвонився на нашу програму «Я і моя країна», і ви виграєте тижневу подорож до будь-якого міста України. Квитки і проживання в готелі оплачує наш спонсор. Ви тільки вказуєте час.
– От спасибо. Давай я через месяц поеду во Львов? Никогда там не был.
– Львів, то й Львів, ваше право. Кирило з Киева вирушає до Львова, де цілий тиждень проживатиме в готелі «Жорж», у номері люкс. Кого ви візьмете з собою?
– Натаху, конечно, кого же еще?
– Отже, ви з Наташею мандруєте до Львова, а ми продовжуємо мандрувати Україною й чекати на ваші дзвінки, – гудки в ефірі.
– Марку, – звукорежисер забіг до студії, – ти кажи одразу таким Кирилам, щоби не матюкалися в ефірі. Це ж узагалі, я не встигаю затирати звук.
– Добре, добре, – Марк утомлено опустив голову і тер пальцями скроні.
– Давай, дзвінок, – звукорежисер усівся в крісло, Марк широко розплющив очі.
– Алло, Марк Лютий в ефірі з наступним нашем гостем, а наш гість…
– Юля Причепа з Донецька.
– Юля Причепа з Донецька українською мовою.
– А якою мовою я мала б розмовляти?
– Не знаю, просто звик, що в Донецьку переважно розмовляють російською.
– А що, Донецьк – Росія? Хіба це не така сама Україна, як і Львів, і Чернівці, і Київ? Не треба звикати до російської мови донеччан.
– Гаразд, Юлю, переконали. Відтепер зафарбовуємо Донецьк у жовто-блакитні кольори. Ви студентка?
– Так.
– І що ж ви нам розповісте?
– Я вчора вперше переспала з мужиком, у нього на квартирі. Дуже гидко. Нема про що згадувати. Власне, я тому й подзвонила. Просто сказати про це.
– Скільки вам років?
– Яка різниця? Бувай, Марку. Я думала, що трахатися – це приємно, – вона кинула слухавку.
Марк кинув навушники на стіл і довго тер пальцями очі.
Потім подивився на Степана і махнув рукою – це означало, що він не піде пити чай з усіма, а поїде у справах, щоб повернутися о шостій і продовжити радіотрафік.
– Марку, ти чуєш? Почекай. – Степан узяв його за руку.
– Що, Стьопо? Недовго давай: я поспішаю.
– Коротше, мужик якийсь телефонував, він казав, що ти вчора в клубі якусь дівчину зачепив, так вона його кохана, і він тепер тебе хоче вичислити.
– Ну, – Марк надягав куртку.
– Так ти обережно там, дивись не ходи сам пізно. Може, з ним поговорити, з мужиком? Хлопців покличемо.
– Це мої проблеми, Стьопо. Він на АОН телефонував?
– Так.
– Номер дай.
– Марку, не треба.
– Номер дай, кажу.
– Зараз, – Степан порився в кишенях, витягнув папірець. – Пишеш?
– Ну, – дістав мобільний.
– 80674262438. Тільки ти подумай.
– Не кисни, Стьопо, бувай. – Марк вийшов і міцно причинив двері.
– Що з ним? – Маша, ведуча, вийшла з кімнати.
– У нього мама хвора і ще якісь