Люлька з червоного дерева. Новели, оповідання та оповідки 1976-2016 рр.. Роман ІваничукЧитать онлайн книгу.
яких, здавалось, уже й не було, ті сили мусили видобутись, щоб підтримати зневіреного мужа. Жульєтта взяла Русанова за руку і, тягнучи вперед, сказала:
«Заспокой своє сумління, Русанов. Якби ти цього не зробив, я не знала би ні радості, ні муки, ні краси, ні смерті з тобою. І нам, обкраденим, здавалося б завжди, що ми щасливі люди».
– Ні, ні, це жорстоко. Це надто жорстоко – брати з собою жінку в таку небезпечну дорогу, – струснув головою Нестор.
– Тому ви й не взяли… А чому думаєте, що вона, та жінка, не стала б вашим другом у найтяжчій скруті? Та звідки вам знати, що таке жінка, Несторе…
Нестор здивовано поглянув на Адріану.
– Слава Богу, доїжджаємо нарешті, – полегшено зітхнув Леонід. – Зараз ми порозмовляємо з артистами про наш фільм. А ця дорога – від бурової до колиби – тільки інтермецо.
– Інтермецо іноді стає сильнішим твором, ніж сама опера, – кинула Адріана.
– Можливо… А взагалі – все це вияви вашої екстраваґантності. Ще наш фільм не зроблений, ще ви не знаєте, як підійти до своєї ролі, а вже…
– Який жаль, що ви не хочете писати цього сценарію, – промовила манірно Адріана.
«Він не може його писати, – подумала Нілочка. – Якби ж то захотів ще раз послухати батькову розповідь…»
– Адріано, – Леонід уже виправдовувався, – ми не можемо ставити фільм про Русанова. Все те треба пережити, побачити, а Степан, на жаль, не актор.
– Ми вже пережили… – прозвучав тихий голос Нілочки. – Але що, що робити людям у пурзі, коли вони психологічно несумісні? Як це, мабуть, важко…
Залягла прикра мовчанка, спохопився Степан.
– Почекайте, – сказав, – що це ви про смерть та про смерть. Можна зробити й оптимістичну кінцівку. Чому вони повинні обов’язково гинути? Не всі ж полярники гинули… До того ж ви робили б не документальний фільм про Русанова, а…
– Напишіть нам, Степане, оптимістичну кінцівку, – проказав скептично Леонід.
Мисливець ішов уже четвертий день. Він збився з південно-західного напрямку й ішов на північний, бо мусив іти супроти вітру, знав, що там, дуже далеко, є селище Юняга, а в тому селищі – люди, і він дійде до них.
Пурга вже видихалася. Зрідка зблискували зорі, і здавалося мисливцеві, що це миготять далекі вогники у будинках – починалися галюцинації. З очей лилися сльози, повітря було мов дим, хотілося спати. На мисливця чатував сон. І раптом він побачив на пагорбі щось велике, сіре. Вовк! Мисливець зняв рушницю і, наближаючись, стріляв у нього, поки не вистріляв усі патрони. Підійшов – на пагорбі лежала вбита куріпка. І тоді він зареготав, він сміявся над собою, над усіма тими, які, перебільшуючи небезпеку, зарання втрачають силу – не від немочі, а зі страху. А сили є, вони невичерпні, коли ти хочеш до людей.
Спалахували вогнища в будинках Юняги, мисливець знав, що це галюцинація, але вона допомагала йому йти, йти, йти… І врешті він почув людський голос. Не спокушуйся, не сідай, – сказав до себе, – це слухова галюцинація, це твоя смерть! А голоси – дивні, ніби вперше їх почув, – таки