Люлька з червоного дерева. Новели, оповідання та оповідки 1976-2016 рр.. Роман ІваничукЧитать онлайн книгу.
має якесь значення?»
Трамвай рушив і швидко поїхав униз, я ж стою, мов очманілий, і перше, що приводить мене до тями, – залізний стовпчик з табличкою «Зупинка “Базар”». Я аж передихнув, підійшов, ніжно повів рукою по залізу і вмить відчув, як моє рішення написати листа в міськраду гасне, тане, я з любов’ю поглянув на двірничку, яка замітає засмічений недопалками тротуар. Мені жаль стало, що нині запітніло вікно в моїй майстерні і я не побачив, як ідуть на роботу Іван Григорович, Аня, Павлина, Влодко; наче збіднів, і подумав, що все мені в цьому місті дороге, і зупинка також, і якщо її знімуть, то це, безперечно, добре, але хай воно станеться без моєї участі. Терпіли дотепер і ще потерпимо: і галас, і скрип гальм, і метушню, і спізнення на роботу, і шарпання нервів.
Нічого тут не вдієш – місто є місто.
Несподіване…
Таке хіба що вигадаєш: у те саме село під Яблуницьким перевалом, у якому що другий господар – то Василь, а господиня – Василина, Оксана зовсім випадково потрапила втретє.
Стояла на порозі кімнати, в якій цього разу замешкає, можливо, надовго, і не могла перебороти почуття здивування від того, що все на світі для неї змінилося, навіть гори довкола Довгопілля змаліли, тільки ця світлиця така, ніби звідси ніколи й не виходила, і вдову Василину, відколи не стало її Івана й вона почала жити для свого Василька, неначе обминули роки – щоб дужа була для подвійної ноші.
– Та певно, що будеш у нас, а що робити, – вже котрий раз повторила господиня, і Оксана подумала, що Василина зовсім така, якою була і десять, і три роки тому, бо навіть тональність мови залишилась у неї та сама, лише до того згідливого, м’якого і ледь винуватого «а шьо робити» додалася чомусь дрібка гіркоти й покірливості.
– Та будеш у нас, – ще раз сказала Василина, – бо й до школи близько, і… ти ніби вже й наша, – говорила про себе у множині, хоч була у хаті сама. Здавалося, спонукувала Оксану спитати про Василя, бо як це так – не спитати, де він, коли його дома немає.
Але Оксана змовчала й за третім, і за п’ятим разом, наче боялася прив’язати себе цим питанням навічно до Василининої хати, бо ж не з власної волі прийшла сюди, хоч з власної піде звідси назад до того життя, яке десь там, у місті, давно закрутилося міцним трибом, а Довгопілля, і Василина з Василем, і висока Тарниця, і млин обіч ріки залишаться лише епізодом, як та мельникова недоспівана пісня:
Закувала зозуленька на високім дуб’ю:
Відколи-м тя поцілував, відтоді тя люблю…
Оксана не спитала, і господиня проказала з тією ж дрібкою гіркоти й покірливості в голосі:
– Ліпше, якби-сь уже була й не їхала від нас з тієї прахтики. Але що робити…
– Мусила ж я університет закінчити, – відповіла Оксана. – Та й звідки могла тоді знати, що мене пошлють у Довгопілля…
Василина поправила на шиї хустину, немов хотіла приховати терпку спазму, що пробігла горлом, опустила очі, спитала:
– То ти не сама сюди…