Відрубність Галичини. Іван ФранкоЧитать онлайн книгу.
каже пісня) і зв’язаного ведуть до Стороння. Тут, як уже знаємо, був намір покарати й його киями, але достойне поведення Кобилиці та його постава охоронили його від того. Се потверджує й пісня, кажучи:
Як пригнали до Стороння, стали перед пана:
«Та не файна, Кобилице, за тьи пішла слава».
Ой сходяться усі панки, сходяться всі лісні,
Та й убили Кобилицю в підкови залізні.
Се значить, його закували в кайдани (досі був зв’язаний «тонкими линвами») й повели до в’язниці до Чернівець. Та маємо й іншу реляцію, хоч підозреної вартості, по якій Кобилицю справді били. Про се говорить їдкий памфлет якогось поляка чернівецького, опублікований 1848 р. в тарнівській часописі «Zgoda» (ч. 22 з дня 29 липня – про сей памфлет буде мова далі), де кажеться, що Кобилиця за участь у розрухах був «kryminalnie karany na ciężkie więzienie i do 50 kijów skazany został»13. А один варіант пісні про Кобилицю малює сю подію ще яркішими барвами. Згадавши про похід вояків у Плоску, пісня говорить далі:
Ймили ж уни Кобилицю, супліки читали,
Катували біле тіло, водов відливали.
Ще й перед старостою в Сторонці повторюється катування:
Староста потрокол пише, мандатор питає,
А Базилько Кобилицю буком потягає.
Певна річ, такі деталі, як відливання водою людей, що вмлівали під буками, або як биття в часі протоколу «до признання», були звичайні явища в тій добі, і фантазія співакагуцула легко могла приложити їх до Кобилиці. Пізніше любили прибільшувати терпіння улюбленого ватажка. Один говорив д-рові Ол. Колессі, що по тім бунті «Кобилицю завели до Дорної та ланцами до підлоги прикували», хоча се можемо сказати напевно, що Кобилиця не був в’язнений у Дорні.
Чи довго сидів Кобилиця в тюрмі – не знаємо. Правдоподібно, його не судили, бо не було за що, а держали під арештом лише доти, доки в горах не втихомирилося. Наслідки бунту були не корисні для селян. Декретом з 11 мая 1844 р. їм признано формально вільність від панщини, але панам признано всі інші жадання, на які жалувалися селяни. Наслідком сього ще в тім самім 1844 р. селяни мусили зробити з панами угоду, яка 1845 р. була затверджена окружним урядом. За право випасу на панських полонинах селяни зобов’язалися платити чинші, давати данини вівцями, бринзою та повісмами, а надто давати «терх», себто коні з погоничами для воження панської горівки.
Але угода, зроблена під враженням свіжого усмирення та під панським тероризмом, не могла бути тривка. Вже 1845 р. починаються нові скарги. Піддані Ромашкана знов скаржаться, що пан забороняє їм пасти худобу на їх власних пасовиськах і рубати в їх власних лісах. А тим часом серед народу в Галичині, а далі й на Буковині почали ходити тривожні слухи, що, властиво, цісар уже дарував панщину, а тільки пани та несумлінні урядники затаїли патент. Спеціально на Буковині сі слухи могла скріплювати згадка про старосту Мільбахера, якому вже перед 1838 р. на похвалу говорили в Станіславівщині, що перед його приходом «патенти гнили по домініях», а тільки він змусив домінії вивчити їх. Може, дійшло в народ і деяке слово Мільбахера, який, по словам пропам’ятного письма
Кримінально покараний на тяжку в’язницю і 50 київ