Вода з каменю. Саксаул у пісках. Роман ІваничукЧитать онлайн книгу.
співчутливо похитував головою. – Читаємо й не знаємо достоту, чи був такий, я ж бачив нашого – живого».
Засуджені підійшли до шибениць і стали біля пнів, укопаних під стовпами, руки в опришків горіли, один мовчав, зціпивши зуби, другий уже жалібно скавулів, схлипував натовп. До місця страти підійшов актуарій циркульного суду і зачитав вирок, опришки самі поставали на пеньки, і тоді середній – був це Мирон Штола – промовив голосно:
– Люди! Не бійтеся катів-кровопивців, бийте самі грдлічків і юріштанів, бо ми вже не зможемо більше. Бийте їх, як б’є Кармалюк на Україні, таж не вівцями єсьте!.. А ти, – звернувся до Юріштана, – розв’яжи мені руки! Я сам…
Маркіян стояв із зажмуреними до болю очима, Іван тремтів і тримався за Маркіянове плече, йому підгиналися ноги. Коли розплющили очі, три опришки гойдалися на шибеницях, пушкарі гасили вогонь на руках убивців Кундака, щоб не загорілися стовпи.
Любимський сидів і слухав, затуливши долонею обличчя, а як Маркіян замовк, сказав:
– Мовив Сковорода: «Чим житиме народ, коли в нього не стане меча? Та коли він матиме розум хоча б у головах окремих людей, то уподібниться кременеві, в якому притаївсь вогонь». Добре сказав Сковорода. А «Енеїду» я вам позичаю. І… вибачте, колеґо, я втомився.
Маркіян вийшов із Закладу Оссолінських з дивною полегшею на душі. Пригнобленість, яка тяжіла над ним, тиснула почуттям безвиході вже довгий час, придавлювала прокляттям батька, враз зсунулася з плечей, немов тягар зменшився наполовину, – ба ні, тягар був такий самий, але порівняно з тим, який проніс на собі цей старий чоловік, здавався малим, мізерним, і Маркіян засміявся, втямивши, що лиха ще й не було, воно лише гряде, і треба бути до нього готовим – треба уподібнитися кременеві, в якому притаївся вогонь. Бо немає іншого виходу, немає!
Він ішов навмання Палацовою вулицею в бік касино Гехта, сам не знав, чому йде в той бік, певне, тому, що в тій стороні, далеко за містом, святкували нині неділю і Підлисся, і Княже, а йому треба до батька.
Назустріч їхала бричка. Візник чомусь її раптом зупинив. Зупинився і Маркіян, сторопів: на нього дивилася з-під широкополого капелюшка з вуаллю панна, вона мала великі темні очі й печально закроєні уста: панна була гарна й ніжна, вона відхилила вуаль, придивляючись до юнака, і він зрадів, що в цьому темному довколишньому світі існує світло й чистота, і задивився на незнайому, вдячний їй за цю мить краси.
Маркіян чекав, поки бричка рушить, бо сам перший не міг піти, знав-бо, що ніколи більше не побачить цієї дівчини, а мусить її образ запам’ятати, щоб світився в ньому, коли стане сутінно. Панна посміхалася й повернула голову до старшого добродія, який сидів поруч.
– Ви не впізнали мене, Маркіяне? – заговорив добродій, перехиляючись через коліна дівчини. – Я ж задля вас сказав візникові спинити коней.
– Пан Уруський?!
– Прецінь я… А чого ви такі заклопотані? Чи, може, побачили гарну панянку й осліпли? Це моя племінниця Анна… Щось переказати вашому дідові?
Маркіян