Вода з каменю. Саксаул у пісках. Роман ІваничукЧитать онлайн книгу.
галас, торги, сварки, а лайки такої добірної ніде не почуєш, та найбільше я любив лірників і їх жебрання. Не наслухаєшся! Як стануть вони, каліки перехожі, з бородами, з торбами, з латками – зовсім на святих схожі, а отаман їхній на самого Господа Бога, і жебонять на лірах, і плачуть, і сміються, все там почуєш – від «брате мій, брате, вельможний багачу, создай мені хліба і солі» до «пані вельможна, я би паню полюбив, якби було можна…» Я те все записував… А одного разу на святоюрському ярмарку у Львові я, за гроші, розуміється, піднімав обома руками по мішкові піску вагою в корець, потім заліз під селянського воза і підніс його на спині, а врешті став на голову і довго так стояв біля нашого шатра, мій товариш збирав мідяки, та раптом я побачив знайоме обличчя жінки ген аж під небом і впізнав: це була ґаздиня з Неслухова, сусідка моєї покійної матері. Вона сказала: «Дивіться, до чого довчився наш Михайло». Тоді я став з голови на ноги і більше на ярмарки не вертався. А далі Клепарів, театр… Паршиво те все… Якби-то, пане Камінський, моя мати пісень не співала, якби я не пішов у парафіяльну школу… Боже, яку б то робучу силу мав на своєму фільварку неслухівський дідич Дідушицький!
Камінський мовчав і тепер уже не дивився на Сухоровського.
– Бачите, як буває, – підвівся Міхал, підняв з долівки циліндр, надів на голову. – А з вашого театру я майже нічого не мав. Ще менше, ніж з акробатичних фіґлів на ярмарку… Моєю платою була радість тих, яких ви називаєте черню. То для них я робив, а для себе ні краплі… Випустіть мене чорним ходом, пане Камінський. А там уже – як Бог дасть.
– Єрусалиме, Єрусалиме, покаменував єси посланих до тебе, – прошепотів Камінський. Він підвівся і пішов попереду Сухоровського до службового виходу.
…Місяць блукав по небу поміж хмарами і хилився до заходу, візник квапив коней, щоб темрява не захопила в дорозі, – за Буськом осінніми ночами лягають густі тумани, можна й заблудитися.
Вечір був прохолодний, пан Уруський витягнув з-під сидіння бараницю, накрив нею свої і Аннині коліна.
– Потягніть до себе, – сказав до Маркіяна. – Вона широка.
Анна зауважила, що юнак надто несміливлй, вона сама розправила бараницю і дбайливо, немов сестра, закутала нею Маркіяна. Дотикалася до нього руками, дотулялася повними налитими грудьми; Маркіянові від цього було солодко і страшно. Анна була дозріла і зваблива, на мить її очі зупинилися біля його очей, з них лилося на нього добро і досвідчена поблажливість; Анна посміхнулася, обдала Маркіяна пахучим подихом і відкинулася на спинку сидіння.
Маркіян сидів непорушно, мов натягнута струна, спільне покривало стіснило всіх, він відчув біля себе притулене до нього тепле тіло Анни, і незнана досі млість пройняла його всього. Сидів незворушно, боячись, щоб вона не відсунулась, сам хотів відсунутися, та не мав сили цього зробити; Анна почула його тремт, зрозуміла і розмовою намагалася узвичайнити цю вимушену близькість.
– Ви вчитеся у Львові, пане Маркіян? А де?
Уруський, видно, нічого не знав про Маркіянові клопоти,