Вода з каменю. Саксаул у пісках. Роман ІваничукЧитать онлайн книгу.
засіяні поля, кукурудзиння, через затуглі від морозу торф’яні луки біг розхристаний, не відчуваючи свого тіла, тіла не було, існувала лише палюча свідомість, яка спопеляла його невкаянним каяттям:
«Прости м’я, отче, бо ся каю, жалем серце моє прозябає… твої ніженьки сльозами зливаю, ах, прости синові… прости синові… прости синові…»
Батько лежав у труні, вмиротворений, тихий, ласкавий, – він простив уже всім і вся. Сестри і брати розступилися, пропустили до труни Маркіяна, він провів поглядом по їх сумних обличчях, шукаючи просвітку прощення в очах; сестри й брати, молодші за нього, по-дорослому прощали Маркіянові; біля узголів’я покійника стояла мати, дивилася на сина, та в її очах він не знайшов прощення.
Маркіян вклякнув, притиснув затиснуті кулаки до грудей, прошепотів:
– Я викуплю свій гріх… Усім життям викуплю.
Хтось поклав на його плече важку руку. Повернув голову. Біля нього стояв дідич Княжого, віце-маршалок Галицького станового сейму Тадей Василевський.
– Встань, Маркіяне, – сказав. – Я не дам пропасти сім’ї отця Семена. – Потім глянув на вдову. – І не шукайте, родино, тут винуватця. Винуватець поза цим домом.
Після похорону Тадей Василевський мовив до Маркіяна:
– Ходи зі мною, тобі треба трохи розвіятися. Спочатку поїдемо в Підгірці, а потім я знайду для тебе діло.
Маркіян був слухняний, мов хлопчик, здавалося – він дасть себе повести за руку. Поцілував сестер і братів, немов прощався з ними назавжди, підійшов до матері, вклякнув, припавши до її подола, чекав благословення. Знав, що ступає на невідому дорогу, з якої не зверне і не схибить, а може не вернутися; за один день він дав дві клятви – словами Котляревського і своїми, і виконає їх, хоч би мав упасти на тій дорозі – неясній, не прозореній поглядом і мислю, та напевно вкритій щебенем і колючками: йому потрібно було благословення.
Мати стояла незворушна, мов статуя, а він чекав навколішках і дочекатися не міг, Василевський знову взяв його за плече, та не вставав син. І врешті діткнулися тремтячі мамині пальці до його волосся, вони були м’які і теплі, на тім’я лягла легка долоня, вона поволі сповзала по його скроні на обличчя, діткнулася губів, підборіддя, він поцілував її і відчував, як прийшли в його душу, владно вмощуючись, рівновага і впевненість. Маркіян устав і пішов з дому вслід за Василевським.
– У Підгірцях я хочу поглянути на рештки бібліотеки, яку розтринькує Едмунд Ржевуський, може, вдасться щось купити, – говорив віце-маршалок, поволі ступаючи піщаною сільською дорогою. – А потім пошлю тебе в Диків, аж під Сандомир…
– Мені до Львова слід би… – несміливо сказав Маркіян. – Я вчу дітей вуйка Захара…
– Най трохи відпочинуть… У Дикові теж пропадає в старій книгозбірні графів Тарновських безліч старих рукописів, безцінні твори літератури слов’ян. Ти будеш впорядковувати бібліотеку, інвентаризувати, а я платитиму тобі за працю. А потім віддам усі книжки Закладові Оссолінських. Наші аристократи стали нині байдужими до скарбів духа, завтра вони гірше за німців