Вода з каменю. Саксаул у пісках. Роман ІваничукЧитать онлайн книгу.
серце і віра руська!..
Схопивши голову в руки, він ішов навмання, відречений від себе самого, від свого кохання, не належачи більше собі, покликаний до дії, у полум’ї якої мусить згоріти.
Отямився від вигуків, що долинали з протилежного боку Полтви; звідкись знайомий старечий голос долав хуртовину, вітер розносив над містом обривки фраз, і врешті рівний струмінь вітру доніс до Маркіянового вуха слова, і він згадав, де і коли їх чув:
– Хто, хто допоможе голодним і спраглим? Хто подасть води тим, які хрест несуть?!
– Я подам… – прошепотів Маркіян, повернувся і зник у провулках Хорунщизни.
…Старий бібліотекар дивився у відхилені двері вслід за Маркіяном і не підводився, щоб замкнути їх на защіпку, – йому стало спокійно і добре на душі, немов мандрівникові, який дійшов до своєї мети і має право спочити.
Тягнуло з коридора холодом, таки треба замкнути двері, та пройняло враз Любимського дивне й непереборне передчуття, що нині ще хтось зайде до нього. Він вичікував і думав: хто ж, ну хто?
Глянув на застелене білим покривалом незаймане ліжко і зрозумів, що жде її. Так, її одну. Адже мусить прийти – кінчається дорога, і якщо нині на ній не зустрінуться, то вже й ніколи.
І Уляна зайшла. Тихо й звично, мовби приходила сюди щодня; була молода й одягнена так само, як тоді, на Мгарській горі, – у квітчасту корсетку й червоноткану спідницю. Русява, мов споловіла тирса, коса спадала на груди, вона підійшла до ліжка, яке так довго чекало на неї, відкинула покривало, підбила подушку і аж тоді повернула до мужа голову, усміхнулася й кивнула, щоб ішов до неї…
На другий день директор Закладу Оссолінських Слотвінський, не побачивши Любимського протягом усього дня в бібліотеці, зайшов перед вечором до його келії.
Старий лежав на ніколи не займаному ліжку зі схрещеними на грудях руками.
ЧАСТИНА ДРУГА
Розділ восьмий
Осінній волинський ліс снувався павутиною, на мокляках жовтіла зжухла жорстка трава, парувало тепле баговиння, з-під прив’ялих подовгуватих листків на високих стеблах вовчого лика визирали китички чорних ягідок, пахло живицею і терпким духом вільшини, поміж соснами бралися золотом вутлі берізки, чорний пташок потрошив соснову шишку, пирхав, коричнева потеруха спадала долі з тихим, майже нечутним шелестом.
Все це було знайоме, рідне й віднайдене після безкінечної, здавалося, мандрівки. Коваль Йосип з Круп’ярської думав колись, що як допаде до цього клаптика своєї землі, то цілуватиме її, буде пригортатись до неї, качатись, борикатися, сміятись, плакатиме й кричатиме, та ось сидить під сосною і не радіє, не може радіти, бо за спиною серед рудого хвойного настилу виріс жовтий горбок, тільки що висипаний його власними руками.
І так дивно тепер, наче й нічого не відбулося, тільки крізь пам’ять пролягає неозорий простір, такий безмежний і вічний, як небо, а на тій неосяжній площині світу то тут, то там зринають ліси, бори, переліски, гаї або стає