Мазепа. Д. В. ЖуравлевЧитать онлайн книгу.
відносно Росії означало на практиці те, що війна вестиметься великою мірою за рахунок першої, яка стане тилом діючої армії (з усіма наслідками), а результатом, у разі успіху, стане, зокрема, значне посилення позицій Росії у Причорномор'ї (що, врешті, і сталося наприкінці XVIII століття). Недарма такий розвиток подій турбував запорожців (у зв'язку з побудовою росіянами у 80-х роках XVII століття Новобогородицької та Кам'янозатонської фортець).
Є підстави твердити, що гетьман Мазепа з самого початку свого правління усвідомлював усі плюси і мінуси подібної концепції (про це свідчать його роздуми про долю України у вищезгаданій «Думі», див. розділ 1). Але на той час Україні вже не вистачало лише власних сил, і гетьман Мазепа, вважаючи російську зверхність за найменше лихо для своєї країни, вирішив іти у руслі російської політики – принаймні поки союз із Росією хоч чимось корисний для Гетьманщини. За влучним висловом О. Оглобліна: «Мазепа не був у засаді ні москвофілом, ні ворогом Москви… Він проводив двоторову політику… доки це було можливо. Такою була реальна дійсність, що він її одержав у спадщину від своїх попередників».
Лише беручи до уваги усе вищезгадане, слід розглядати зовнішньополітичну діяльність Івана Мазепи до початку Північної війни. Особливо це стосується політики відносно сюзерена Гетьманщини – Російської держави. Є підстави твердити, що основною метою «російського вектора» політики Мазепи було все ж досягти якомога меншого втручання царської влади в українські справи (тобто зробити можливим проведення власного внутрішньополітичного курсу), а також використати зовнішній чинник для приборкання схильної до інтриг частини старшини, яка негативно ставилася до ідеї сильної гетьманської влади, дбаючи лише про власні інтереси. До речі, старшина також активно використовувала Москву в своїй боротьбі проти «сильних гетьманів» (пишучи доноси тощо), тож перемога чекала на того, хто виявиться спритнішим. В основному з цих міркувань (що, звісно, не виключає і мотивів цілком здорового й навіть необхідного для будь-якого політичного діяча честолюбства) і заводив Мазепа «цінні знайомства» в Москві, підтримував дружні відносини з Голіциним та Шереметєвим, Шафіровим і Головкіним. Ми вже говорили про особливий талант гетьмана привертати до себе зовсім різних людей (або, як пише загалом неприхильний до героя своєї монографії М. Костомаров, «умение влезать всем в душу»). Це вміння не раз допомагало гетьманові, зокрема і в спілкуванні з російською політичною елітою.
Перший візит козацького гетьмана до Москви (серпень-вересень 1689 року, з великим супроводом у триста чоловік), що мав на меті засвідчити пошану царівні-регентці Софії та князю Василю Голіцину, давньому знайомому гетьмана і фактичному правителю Росії, відбувся за вкрай несприятливих умов (державний переворот у Москві, заслання Софії до монастиря, Голіцина – до Сибіру і перемога прибічників молодого царя Петра І). Однак цей візит із потенційної катастрофи