Країна Ірредента. Злодії та Апостоли (збірник). Роман ІваничукЧитать онлайн книгу.
завжди, не завжди, – зблиснув холодок в очах Євгена. – Роками здавалося, що Мазепа потонув у підданській дрімоті, а став творцем національної ідеї…»
«Ти згадав, Євгене, Дон Кіхота, – заговорив Роман. – Але ж його пориви були марні».
«Тому, що він тягнув за собою в лицарські походи приземленого плебея Санчо Пансу і зрісся з ним в єдине ціле. А Санчо оберігав свій ситий спокій ціною рабства», – сказала Ольга.
«Наше завдання – змінити плебеїв на воїнів», – промовив Євген.
«Для цього мусить статися вибух сорому за своє плебейство. Як у Франковому «Мойсеї»: «Із номадів лінивих ця мить героїв сотворить», – резюмував Максим. – Та я почув у нашій розмові приховану тенденцію до глорифікації гречкосіїв, ідеалом яких є борщ і каша, а не свобода».
«Але ж ту гречку, той борщ і кашу спочатку мусимо спожити, і аж тоді матимемо силу ширяти думками в піднебесних висотах, – пожвавився стриманий Євген. – Сервантес тому і став безсмертним, що поєднав у єдине ціле лицарські пориви Дон Кіхота і шлункові потреби Санчо Панси. Щоб військо втрималося на лінії фронту, мусять позаду йти тиловики з польовими кухнями».
«Можливо, й так, – тихо проказала Ольга, помітно знизивши свій максималістський запал. – А мені сподобався ваш вислів, пане Максиме, про вибух сорому.
Він мусить нарешті пролунати. Я, звичайно, не відкидаю потреби в гречці й борщі: голодна людина не здатна ні до битви, ні до любові… Але в мент вибуху сорому ми мусили б передовсім подбати, щоб у душах збайдужілих онуків спочатку прокинувся не інстинкт голоду, а волелюбний дух Святослава, Кривоноса, Ґонти… Бо якщо ні, то нинішній наш Здвиг із задуманого Трильовським і Боберським сигналу до битви залишиться в пам'яті нащадків дешевою опереткою, а може, ніхто про неї і не згадає…»
Трильовський нарешті закінчив свій предовгий тост, на сцену вийшли артисти театру «Руської Бесіди», стали позаду музикантів, а тоді вдарила музика і пролунала пісня. Роман запросив панну Олену на вальс, і кружляли вони, закохані, наспівуючи за артистами новий романс, і шептав Роман у вушко дівчині: «Кохана, не забудь…»
І, мабуть, не мав би той вальс кінця, та сталося таке, чого ніхто не сподівався… До Спортової зали примчала намісницька карета. Трильовському й Боберському дали про це знати, й вони вибігли привітати графа Коритовського, який пообіцяв прибути на комерс. З карети вихилився намісник Галичини, щось упівголоса сказав Трильовському, рвонула четвірка коней – намісницький повіз покотився Стрийським гостинцем. Гетьман «січовиків» улетів до зали блідий і розгублений, він зняв мазепинську шапку, зупинив забаву й оголосив страшну новину:
«Пані й панове, прошу розходитися по домах й чекати розпорядження влади. У Сараєво вбито спадкоємця престолу Франца-Фердинанда! Найясніший наш цісар оголошує Сербії війну…»
… «Накрила нічка та й тихесенько земленьку кругом…» – наспівує в думці Роман; спершись на «верндля», він ще відчував дотик гарячої голівки дівчини до своїх грудей і чув