Четвертий вимір. Шрами на скалі (збірник). Роман ІваничукЧитать онлайн книгу.
Добре, добре, не буду. Можливо, любов у письменників полягає у тому, щоб завдати більше болю коханій… Напевне, вони й не вміють інакше. Бо навіщо професорові Костомарову здався той клопіт… Певно, це професійна недуга? Його сіятельство граф Орлов твердить, наприклад, що кожен письменник – вроджений змовник. А я додаю: кожен письменник – ведмідь, якого слід тримати на ланцюгу. Отож ми вашого нареченого й потримаємо… Не раджу вам чекати його. Якщо пощастить йому уникнути шибениці, на яку заслужив, то з тюрми не скоро вибереться. Усе… – Дубельт повернувся до Тетяни Петрівни: – Вам, пані Костомарова, дозволено буде завтра побачитися з сином. І нікому більше.
Аліна тихо посунулася на підлогу. Дубельт стояв незворушно – такі сцени йому доводиться бачити не вперше. І все-таки був здивований: що такого здібного вченого народила простачка; що існує на світі справжнє кохання; що у шляхетної жінки, яка ось виводить свою дочку з кабінету і вдячно кланяється, більше жорстокості, ніж у жандарма.
– Пізно вже, – підвів стомлені очі Костомаров, та Гулак не зреагував, він мусив дослухати сповідь Аліни.
Цілий рік я чекала від Миколи Івановича листів – не було, потім виявилося – це моя матінка перехоплювала їх. Відокремила мене від усього, що могло зв'язувати з Миколою, і повсякчас втовкмачувала, що арешт Костомарова напередодні шлюбу – вияв особливої ласки Божої до нашої сім'ї: яке ж бо щастя, що незаконнонароджений мужик, котрий посмів свататися до благородної панни, приховавши свої злочинні наміри, дістав по заслузі.
Моє життя ставало нестерпним. Коли б обізвався до мене Костомаров, я пішла б за ним на заслання, як дружини декабристів. Згодом дізналася, що він у Саратові, написала листа, але відповіді знову не отримала…
Через три роки я вийшла заміж за офіцера Марка Дмитровича Киселя. Протягом двадцяти років подружнього життя мій муж ні разу не дорікнув мені за Костомарова, навпаки – ім'я знаменитого вченого в моїй сім'ї завжди було в особливій пошані.
Пам'ятаю (діти мої були вже величенькі), приїхав Марко із Києва і, таємниче посміхаючись, подав мені книжечку. Я прочитала заголовок – «Кремуцій Корд», драма, – і враз здригнулася від несподіванки, побачивши на титулі ім'я автора, а нижче присвяту: «Незабутній А. Л. К.». Озвалися тоді разом у душі і біль, і радість: не забув за стільки років! Нестерпно захотілося знати, як склалося в нього життя: хто його дружина, скільки має дітей…
А незабаром, це було за два роки до смерті мужа, я, перебуваючи в Петербурзі, зустріла на Невському проспекті його. Зразу пізнала – по ході, окулярах у золотій оправі – постарів мій Костомаров і зір у нього погіршав… Порівнявшись з ним, зупинилася, та він не звернув на мене уваги. Могла гукнути, але навіщо?
Овдовівши, я перебралася з дітьми жити в родовий маєток чоловіка – у село Дідовці на Полтавщині. Часто наїжджала до Києва, де вчилася моя дочка Юлія…
Догоряли свічки на люстрах, до дзеркальної зали заглянув швейцар.
– Ми