Четвертий вимір. Шрами на скалі (збірник). Роман ІваничукЧитать онлайн книгу.
у винному погребі, надто покірно стоїть на палючому сонці – поряд з тінню. Шкапа була нещасна, на загривку ятрилися рани від шлеї, мухи роями обліпили брижі, пили сукровицю, роз'їдали струпи, а очі шкапини дивилися на світ тупо-спокійно, зовсім байдуже; покірна волі господаря, який залишив її саме тут, поруч з чинарою, але не під нею, вона була ніби щаслива, що може збороти ці муки заради хазяїна, і не мала жодного заміру рушити з місця, щоби полегшити свою долю.
«Господи, – подумав Микола Іванович, сповільнивши ходу, – чи ж то не про такий ідеал сліпої покори, карикатуру на здоровий глузд мріяв один сентиментальний історик, прославляючи посадженого на палю холопа, котрий, без злослів'я конаючи, благословить царя? І як зухвало підвели історика його нащадки, лишаючи сліпу покору хіба що шкапі як пам'ятникові німотності, – вони, бачте, нині вбили царя! Царя доброго, гуманного, який визволив селян від рабства і від землі, який замкнув народові уста Валуєвським та Емським указами, оголосив свободу друку і ув'язнив Чернишевського. І – вбили!»
Гулак згадав вузлувате дерево у дворі і з жалем поглянув на стражденную шкапу, на мить зупинившись біля неї. Та тут же сполохався своїх власних думок і сквапно подався геть – він колись прорікав смерть царям від рук народу, а тепер стережеться й згадувати про це, хоч життя, проте, саме, без нього, почало здійснювати його колишні ідеї, за які він і досі терпить кару.
А таки вбили… І тут, у Тифлісі, розгромили ремісники дім міського голови Вартанова, і застрайкували робітники Тифліського арсеналу, текстильної фабрики Мірзоєва і механічної майстерні Зейцера… Боже правий, і безнадійний злодій-кінто Гіві взявся за ремесло, щоб бути між тими, які громлять і страйкують!
Затихни, Миколо Івановичу, ти ж дав собі обітницю мовчання…
Гулак звернув ліворуч, минув будиночок Ахвердових, в якому гостював 1837 року юний корнет Нижегородського драгунського полку Михайло Лєрмонтов, висланий під кулі горців за крамольного вірша, – у перській чалмі, в чосі з відкидними рукавами, високочолий, з сумними очима поет, рокований до смерті у двадцять сім років.
А мене засуджено у двадцять п'ять…
Микола Іванович вийшов на Головінський проспект. Нове місто заступили сади Геретубані, крони яких простромлювали хрести церков і шпиль Воронцовського палацу; у глибині проспекту виднівся фасад Тифліської класичної гімназії. Два вартові біля входу до Воронцовського палацу стояли виструнчившись, скупим кивком голови дозволяючи гостям з'їзду заходити до середини; йдучи коридором, Гулак мимохідь глянув у дзеркальну залу, заставлену кріслами по обидва боки довгого стола, і подався до східців, що вели на галерею. Короткозорий, він наштовхнувся на когось, попросив вибачення, але чоловік не вступився з дороги – Микола Іванович упізнав Михайла Володимировича Горяєва, колегу по гімназії, викладача російської словесності.
– Ні, ні, ваше місце в залі, – Горяєв обняв Гулака за спину. – Мені, молодшому, можна й на галерею, а ваше місце там. Гаразд, гаразд, я знаю ваші