Журавлиний крик. Роман ІваничукЧитать онлайн книгу.
і лемент шляхти, і шалений галоп із шаблею в руці, піднятою високо над головою. Бунт придушений, то де ж вихід, чим заповнити порожнечу, що зяяла на місці втрачених марень, як зберегти хоча б свою власну свободу, що робити, щоб не стати духовним рабом, коли тіло взяте на дибу? І тоді він відчув спрагу знань. Знань, які дадуть йому віру в себе, гордість за себе, створять власний світ, якого ніхто не зможе відібрати; світ цей дасть йому незалежність і волю духу. І він пішов здобувати його.
І здобув, і став високим – головою підпирав небо, зрів далеко, і марними здавалися йому потуги батьків, які ще метушилися зі затупленими шаблями, у дідівських кунтушах. Він зрів далеко і бачив високі п'єдестали, з яких колись покажеться мирові й дасть йому те, що набув сам. До землі було далеко, він не міг чути людських голосів, та й не хотів чути, бо все те здавалося йому дріб'язком і марними виглядали земні пристрасті – бунт же упокорений! – переступав через людську метушню і йшов упевнено у свої світи.
Та раптом хтось так виразно промовив, і він почув це й задумався: «Усі римлянами хочуть стати, а ти пізнай свій народ і в ньому себе». «Гучна фраза», – спробував відмахнутися, але таки поглянув на землю і сивого коня побачив – вітцівського, дідівського, – змученого денним підневільним таруванням і нічним галопом до волі. «Не мій це кінь», – сказав і геть пішов, а тоді в очі увійшла краса його батьківщини, втілена в одному обличчі. І меншим тоді став, і враз міцнішим, і замість тім'їв очі людські уздрів, а в них тривогу й журу, а замість високих п'єдесталів побачив реальний жорстокий і правдивий іконостас Шалматова.
Рельєф стає чимраз чіткішим. Зіслизає з нього ганьба впокорення і фальшива бундючність. Вигляд збентежений, погляд розсіяний – як далі бути? Кидати все, за шаблю і – на Січ? Ні… А що?
Підкажіть, студіозуси королівського педагогіуму, порадьте, колеги, що має робити Любимський, козацький син, що раптом упав з висот на шмат зеленої землі над Сулою? Ти скажеш, Даниле? В тебе підпухлі від безпутства очі, животієш хіба що у своїй бандурі – ти нічого не порадиш. А може, ти, Михаиле Щербак із Пирятина, інспекторе козацького земляцтва у Страсбурзькій бурсі? Михайло побоїться: у нього служба. То, може, ви, гостю-французе, мосьє Луї, студіозусе юриспруденції: ви ж не ризикуєте нічим…
А втім, не треба мені ваших порад. Там – Уляна, цього досить… Ні, цього мало. Ким я повинен повернутися до Уляни?
Вечір був звичайний, як завжди в бурсі за Даниловою бандурою, коли хлопці співають і тужать або ж витинають «тринди-ринди-триндиченьки, на болоті індиченьки», а потім розходяться. І розійшлися. Залишилося тільки три: Беллона, Марс, Бунт і ще гість – мосьє Луї. Ще гомоніли струни, ловили якусь мелодію, а гість отак, ніби між іншим, сказав:
– Вольтер на вигнанні у Ферне[6] працює над історичними опусами. Нині цікавить його Московія. Дивовижна широта знань цієї людини.
– Ви маєте на увазі найновішу його працю про Петра І? – запитав Любимський.
– Так.
Місто у Швейцарії, де Вольтер мав свій маєток.