Вогненні стовпи. Роман ІваничукЧитать онлайн книгу.
ненависним поглядом і процідив крізь зуби:
«Не повірю, що пан є поляком!»
«Поляк, негіднику, – то передовсім аристократ, а не збуй!» – відказав Альфред Біляк, він збив рогатівку з голови Ридза й мовив: «Приклади руку "на бачносьць", або зніми капузу, коли звучить гімн!»
«Пан староста мене ще попам'ятає!» – цвиркнув слиною під ноги Ридз-Сміґли й завернув гурму вшехполяків у бік цвинтаря, й пішли вони, співаючи: «Niech zginie Ukraina, niech zginie chamski lud!»[2]
«В день Української олімпіади в Стрийському парку пролунала на весь світ звістка, що в Сараєво вбито австрійського престолонаступника Франца Фердинанда, а 1 серпня розпочалася світова війна, – закінчував свою розповідь письменник Андрій Чайковський. – Мій молодий приятель Коковський воював у складі Бережанської бригади УГА, за Збруч не перейшов, а щоб уникнути польських переслідувань, виїхав на Лемківщину до Сяноку й обійняв там посаду окружного судді. Богдан Лепкий замешкав у Кракові, а нинішний маршалок Речі Посполитої здобував, як командир польського війська, Київ 1920 року, потім працював інспектором польської армії. Альфред Біляк зробив стрімку кар’єру – став тернопільським воєводою: видно, Ридз-Сміґли, прокладаючи собі дорогу до самого Пілсудського, забув йому помститися за інцидент у Бережанах».
Й сидячи тепер за столом у кухні, думав Шинкарук: «Я вже знаю, чому мені з думки не сходять Бережани: вождь польської армії Едвард Ридз-Сміґли програв війну і, втікаючи сьогодні стрімголов від німців, мстить невинним…»
…Не дійшовши до потічка, який розполовинював прилеглий до Шинкарукового поля гай, Мирон ураз зупинився і завмер: на струпішілій упалій деревині сиділа Наталка Слобідська і з кимось дзвінко розмовляла – Мирон не міг угадати, з ким: Наталчин співрозмовник заховався за товстим буком, спершись до стовбура спиною; дівчинці, видно, цікаво було з ним провадити розмову – вона раз у раз вимовляла незрозумілі для Мирона слова й заливалася сміхом; їй виповідав хлоп’ячий голос – теж незрозумілою мовою; Мирон пильніше дослухався і врешті втямив, що вони бавляться в камінці, по черзі підкидаючи їх по одному, по два, по три і більше – аж до десяти, ловили їх у долоні й при кожному заході вимовляли магічні слова: одино, попино, рікікі, рамено, айлум, байлум, скріпки, бібки, коцюрубин – і хто зловив усі камінці, той вигравав і переможно вигукував: кльоц!
Мирон знав цю гру й часом бавився в неї на толоці з хлопцями – забава була нехитра й нудна, та цієї миті здавалася вона Миронові найкращою, найцікавішою, і хлопець мало не заплакав з жалю, що не він сидить навпроти Наталки, сховавшись за стовбуром бука, і не він, а інший щасливець підкидає ті камінці, й непомильно вгадав Мирон, що то – Йосафат.
Дитяча забава тривала безкінечно, закохані діти розумілися тільки їм відомою мовою і, змагаючись, втішалися, що можуть нею зізнаватися одне одному в найсокровеннішому, і який сенс мало б зараз Миронове освідчення, з котрим він у тямі йшов до гаю, щоб вимовити його білокосій Наталці, і в
Хай загине Україна, хай загине хамський люд!