Вогненні стовпи. Роман ІваничукЧитать онлайн книгу.
юродивий, не звертайте уваги, – промовив Шинкарук. – То що, дорогий колего, у вас свої обов'язки, у нас свої, і дай то, добра доле, щоб вони були співмірними… Та ще хочу перед вашою дорогою відкрити вам свою тактичну засаду, може, вона колись знадобиться: перш ніж прославляти, – перевірте, перш ніж осуджувати, – перепитайте, а перед виявом своєї віри заслухайте свідків…»
«У мене така сама засада, пане вчителю», – сказав Іван, чемно попрощався і вийшов з хати. Пішов не оглядаючись стежкою на Зруб й звернув попри ліс на сакатурську дорогу.
Шинкаруки стояли на подвір'ї й дивилися йому вслід. Хлопці – захоплено, адже вперше в житті побачили лицаря, який уже пролив і готовий ще пролити кров за Україну; пані Марія склала на грудях руки й пошепки вимовляла слова молитви; учитель стояв непорушно й картав себе за ту полегшу, що підступно заповзла в душу.
Юля заклинала Івана, щоб хоч оглянувся. Й він таки зупинився: довго помахував рукою, наче лелека крилом перед відлетом – ще не відривається, ще не летить, та вже не тримається землі.
«Він буде вічно в мені, та не зі мною», – німо промовляла Юля. Дівчина ще не знала, що Михайло Сорока теж не розділить з нею долі, що вона буде ждати й ждати, поки прийде до неї її єдиний суджений – на життя і смерть.
Юзьо сперся рукою на щабель криничного колеса й, немов прочуваючи якусь непроглядну і безнадійну вість, заголосив: «Вічная пам'ять, вічная пам'ять!..»
Юля підбігла до нього, простягнула руки й заблагала: «Замовкни, Юзю! Христом-Богом прошу тебе – замовкни!»
IX
«Ваша честь! Панове присяжні!»
Голос адвоката Франца Коковського пролунав аж надто дзвінко: захисник підсудних оунівців Городиського й Лепеха переміг трему, що дійняла його ще до того, як суддя надав йому слово для захисту, – привела адвоката до рівноваги глузлива репліка Всеволода Лемеха про Березу Картузьку – у чиїх, мовляв, вона нині руках, й усвідомив цієї миті Коковський, що не пан Бартошевський виконує зараз функцію повітового судді, а він сам судить своїх ворогів – не в масштабі повіту чи навіть воєводства: йому випала нагода звинуватити окупанта Галичини – Річ Посполиту Польську.
У залі судових засідань державна система ще зберігала свої владні ознаки: мантія, берет судді, портрети польських вождів на стінах, прокурорське звинувачення підсудних, – однак голос захисника щомиті набував металічної твердості, й підсудні й судді наче враз помінялися місцями.
«Ваша честь! – повторив Коковський, й чутно було в цих словах нотку іронії: певне, тому вона проникла в мову адвоката, що на міських вулицях лунали безладні офіцерські команди й галас війська, що відступало, а в небі зловісно гуркотіли німецькі літаки, – все те говорило про неприродність, штучність й непотрібність юридичної церемонії, яка, проте, відбувалась-таки зі скрупульозним дотриманням протоколу, й це дало змогу адвокатові переакцентувати захист у звинувачення. – Дозвольте мені перед викладом аргументів на користь підсудних посадити вас на лаву, адже ніде не записано, що право на свободу