Вогненні стовпи. Роман ІваничукЧитать онлайн книгу.
який, коли не прилучався до гурту пастухів, завжди шукав Миронового товариства; з пастухами він мусив в один голос посмішкуватися з одежі панського синочка, а сам на сам з Мироном був добрий і щирий… Чому ж його голос зазвучав ураз вороже й чого він блукає по гаю, може, теж виглядає Наталку – й від цієї здогадки Миронові боляче защеміло серце.
«А хіба це твоє поле? – витиснув із себе Мирон. – Чого ж ти забрів сюди?»
Й тоді обидва побачили, як від хатки вдовиці Марії попливла між деревами біла постать, дівчинка сміливо наблизилася до хлопців і мовила неприязно:
«То наш з мамою гай, не ходіть сюди!»
«А де ти вчишся?» – гейби недоречно спитав Мирон. Наталка обдала хлопця зневажливим поглядом, усміхнулася одним кутиком вуст і проказала лукаво:
«Таж не в Боднарівці, там, кажуть, учитель дуже недобрий… Я в Сакатуру ходжу до школи, то ближче».
Й голосно засміявшись, майнула в лісову гущавину і зникла, немов її тут ніколи не було, тож подумав Мирон, що то таки лісова дівчина щойно стояла над потічком…
Йосафат довго дивився вслід Наталці, а коли її дрібна постать, промайнувши поміж деревами, втопилася у лісовій темряві, повернув голову до Мирона й проказав твердо:
«Не ходи більше сюди, Мироне».
«Або що?» – накокоїжився Мирон.
«А те, що вона тобі не до пари, ти з іншого роду».
«А тобі – до пари?»
«Так. Як виросту, я з нею оженюся».
Однак до сварки між приятелями не дійшло. Дівчинка зникла, й хлопці мовчки подалися з гаю, вийшли на узлісся, звідки починалося Шинкарукове поле, а тоді Мирон побачив, як здобріли Йосафатові очі, він ударив побратима долонею по плечу й побіг межею в бік Солтисової гори; Йосафат погнався за ним, й довго вони бавилися в лапанки, аж поки з них не вивітрилася ворожість. Проте на її місці залягла пустка, яку ні один, ні другий довго не могли заповнити почуттям сердечної приязні, й пролягло між хлопцями холодне відчуження…
Мирон сидів на возі, схилившись над книжкою, він намагався вчитатися в написане, рядки зливалися у вечірньому сутінку, й читати стало невміч. Але якби враз сонце й зблиснуло, хлопець ніяк не запам'ятав би прочитаного, бо перебував думками в гаю над межовим струмком, який віднині матиме право переступати лише Йосафат.
«Й напевне він тепер біля неї…» – скрушно ствердив про себе Мирон, і досі пригнічений маною страху…
В Язвинах запала ніч. Пані Марія лягла на сіно у васагу й задрімала, Мирон теж примостився біля неї, а вчитель пантрував, й коли книжка випала хлопцеві з руки, Шинкарук упізнав її, й згадалися йому колишні розмови з покійним уже нині Андрієм Чайковським: старий письменник розчулювався, згадуючи давно проминулу старовину.
III
«…Людина живе власними силами приблизно до сімдесяти років, а далі кожен день для неї – з Божої ласки. Ну а мені вже йде сімдесят сьомий, пане-товаришу, і я добре усвідомлюю, що в кожну хвилину може до мене завітати та найсокровенніша правда, яка неминуче