Мальви. Орда (збірник). Роман ІваничукЧитать онлайн книгу.
вміла жити із сусідами по-людськи замолоду, то сусіди на старість їй не допоможуть і навіть за домовиною не підуть!
Мурах-баба розгублено дивився на розхристану козачку, яка, здавалося, зараз підступить і вчепиться руками в його горло. Він не чекав такого вибуху слів від зламаної горем Марії, якоїсь холопки з-над Дніпра. Відступив, бо ще не зустрічав розумної жінки, позадкував, бо ж розумна жінка може бути й відьмою.
– Ти хто така… хто така? – пролепетав.
– Полковничиха я! Жінка полковника Самійла, який душив вас димом у Скутарі. Гетьмани гостювали в мене в хаті, державні ради радили при мені, а ти… ти хочеш, щоб я з тобою, брудним і юродивим, лягла до ліжка? Тьху!
І відразу обм’якла. Впала на міндер і захлипала над сплячою Мальвою. Голос дервіша прозвучав кволо, але погрозливо:
– Кажуть правовірні: «Доброму коневі збільшувати порцію ячменю, поганому – канчуків».
– Від ячменю я відвикла, до канчуків не звикати, – зітхнула Марія, взяла на руки дитину і пішла, похитуючись, до свого чардаку.[84]
…Прокинулася вранці з терпким передчуттям біди. Мураха-баби вже не було в домі, помислила, чи не задумав дервіш чого-небудь поганого. Тяжко пошкодувала за свої вчорашні слова, бо що з того, що сказала правду в очі? Чей же не переконала його, а собі, певно, нашкодила: Мурах-баба помститься. Тривога щораз зростала. Виженуть її геть, то це ще півбіди. А що коли пострижуть її в черниці, замкнуть до келії? Мальву заберуть? Рахіб-хоне[85] уже ніколи не вирветься з такіє.
Зварила обід на кухні, і тоді, коли дервіші подалися на обідню молитву-зухр, Марія, заховавши під кафтан свої і Мальвині речі, вислизнула з дочкою на вулицю. Не знала, куди йти, але вірило серце, що мусить нині зустріти когось такого, хто дасть пораду. Люди всюди є, не всі ж звірі.
В завулку біля Круглої башти побачила старого чоловіка з довгою, сивою, як у біблійного Саваофа, бородою, в білій чалмі і сірому арабському бурнусі. Він не вклякнув на землю, коли муедзини прокричали зухр, а тільки звів обличчя до неба, і здалося Марії, що ця людина бачить Бога. Отого Бога, яким торгують усі на світі, не знаючи його, того Бога, який є найсправжнісінькою правдою, вічно зневаженою і безсмертною. З нею він зараз розмовляє віч-на-віч, радиться, питає.
– Допоможи, святий чоловіче, – почув меддах Омар шепіт, і його очі опустилися. Біля стіп клячала жінка з дитиною. – Той, хто вміє бачити Бога, мусить знати стежку до моєї долі, якої я не можу відшукати.
– Встань, дочко, – мовив Омар. – Я не святий. Я лише встиг довго пожити на землі. Сходив усі мусульманські краї, звідав кожне село і місто, шукаючи правди не в законах, а в людях. І збагнув одну правду – правду людських страждань. Це єдине, що не є фальшивим нині під сонцем. Що ті страждання породять – не знаю, – мовчать боги. Та якщо колись настане щастя на землі, то скажуть мудреці: «Його породило безмежне горе». Яке лихо спіткало тебе, жінко?
– Я родом із безталанної України. Рабинею
84
85