Мальви. Орда (збірник). Роман ІваничукЧитать онлайн книгу.
Але був він з роду Османів, тому тільки дві долі вписалися до книги його життя: доля в’язня або царя. А третьої Аллах не послав.
Та про це не думав тепер Ібрагім. Він торкнувся пучкою до волохатого джмеля, джміль забурчав і знову вперто ліз до маточки троянди по краплю нектару. Посміхнувся Ібрагім: кожному щось належиться у цьому світі, навіть найменшій комашці. Ось вона протестує, свариться, добивається свого…
А що йому належиться? Відірвалася рука від квітки, на мить застигла, джміль полетів на інші квіти. Задумався Ібрагім. Коли ж джмелеві дається крапля нектару, то йому, султанові, певно, набагато більше. Адже він – людина. Так, і тому його нектаром стала прекрасна Турґана. А чи тільки тому? А хіба належала б йому найкраща жінка світу, якби він був пастухом або садівником, а не Ібрагімом з роду Османів? Шпигонув сумнів: тож нещирі були пестощі Турґани… Нехай і так, але належаться йому одному, бо він не звичайна людина, а султан. Бо його крапля нектару – це не тільки щастя і розкіш, а ще й влада над людьми. Його, не чиясь влада!
Оглянувся назад і стрепенувся від здивування: карлики – Ібрагім навіть не сподівався, що вони йдуть за ним слідом, – впали ниць додолу, від одного лише султанського погляду впали! Видно, має він таки ту владу, і все, що марилось йому вчора виставою Кара-ґез, було найсправжнісінькою правдою!
Ібрагім ступив до карликів, і вони дрібно позадкували – це сподобалося султанові. Але мізерні людці, що лежали біля його стіп, видались йому надто малими, його влада повинна бути набагато сильнішою. «Як переконатися у цьому?» – міркував султан. Глянув на високі мури, повів очима по алеях і в безпорадності плеснув у долоні.
І тут сталося чудо.
З дверей гарему біг церемоніймейстер. Капу-аґа, задиханий, вклякнув перед султаном на коліна. Дивився Ібрагімові в очі і чекав наказу. Ібрагім нерішуче сплеснув ще раз. Це саме зробив капу-аґа голосніше – мчав уже алеєю начальник султанської свити, алай-чауш, і схилився до пояса. Ібрагім продовжував плескати в долоні, цей жест повторював за ним капу-аґа, з нір палацу вибігала прислуга, і здивувався султан, що її так багато. Перед ним стояли – хто схилений у пояс, хто на колінах, хто лежав пластом на землі – який у кого чин: яничари, спаґії, бостанджі і капиджії[98], одежничі, сокольничі, кублодержці, стрем’янники, мечоносці, поясничі, кухарі, німі, городничі – сотні вірнопідданих людей оточили його одного.
Так ось де ключ до влади! Плесне він ще і ще, й сотні разів – уся імперія підніметься, запрацює без нього, але за його сигналом.
Ібрагім відчув, як міцніють його мускули, випростовується мізерне тіло, сповнюється гордістю понівечена душа – покора цих людей дала йому впевненість і силу. Вперше за час свого султанства він прорік ніким не підказані слова. Спочатку тихо, та щодалі сміливіше, врешті, голос його лунав серед стін палаців:
– Я – володар трьох частин світу, п’яти морів, сторож святих міст Мекки і Медини, владика Стамбула, Каїра, Дамаска, Багдада!
– Так,