Яса. Том 2. Юрій МушкетикЧитать онлайн книгу.
про найвищий уряд на Січі тверезо й розважливо.
Непевна, а часом і лиха влада кошового. Один нерозважливий крок – і тобі вже не буде прощення довіку. Двічі на рік на великому крузі кожен може виповісти всі твої недосконалості й лукаві вчинки. А тим часом, коли ти йшов попереду батової, того можуть і не побачити. Крий тебе сила Божа з твоєю владою! Солодка вона, як і всяка інша. Надто тоді, коли перебродив у душі молодий хміль, коли вже не тривожить жаский дівочий сміх, за який можна віддати все на світі. Сім літ кошовим! Такого не сягав жоден січовик, Яковлєв перебрав усі, зовсім старі, пергамени й знайшов лише одного козака, якого вибирали на кошев’я шість разів. Узяти в руки булаву – це ж насамперед битися з самим собою, пильнувати кожен свій крок, жити без послабки й радості, в постійній тривозі.
І він майже вороже поглянув на булаву. Сніжинки ковзали по ній, не затримувались на срібних гранях; кована золотом, всипана самоцвітами, вона мерехтіла в сніговій завії. Й здавалася загубленою або покинутою. Вона й справді зараз була нічиєю. Й від того кожному здавалося: простягни руку – й ти вже володар її. Це було облудне враження. Один-єдиний мент, мить, що наближала до влади всіх. Бо в наступну кожен усвідомлював, що насправді вона далеко-далеко, далі, ніж коли була б у когось у руці. Звідти її принаймні можна видерти чи навіть одтяти з рукою.
І він майже вороже поглянув на булаву. Сніжинки ковзали по ній, не затримувались на срібних гранях; кована золотом, всипана самоцвітами, вона мерехтіла в сніговій завії.
А тут вона – нічия й через те не твоя. А коли не твоя, то треба, аби дісталася достойному, аби не шкодував потім цілий рік. Хіба не знали намов і підкупу, хіба не опинялася вона в руках людей негідних, хитрих, хіба не слугувала користі й зискові! Скільки намоталося довкола неї облесних слів, обіцянок, навіть кривавих, скільки сердець згоріло в гонитві за нею.
І враз майдан, ніби змовившись, вибухнув одним голосним криком:
– Візьми булаву, батьку! Пануй ще!
– Пануй ще! – гукав Сироватка, і в грудях йому розливалося тепло, мовби це не Сіркові, а йому самому оддавали найбільшу шану. Мала Січ достойного з найдостойніших мужа, й те сповнювало радістю і навіть гордістю. Чи ж може похвалитися ще яке військо таким провідником? Он він, немов сивий орел! Валечний і простий, приступний кожному, нещадний до ворогів, добрий до козаків – своїх дітей. Таки ж добрий серцем, хоч воно й обкипіло кров’ю. Таки ж справедливий і безкорисливий. Кому ж тоді правити ними? На ту мить йому навіть відступила ревність за Лавріна; Сироватка розправив плечі, став мовби вищий на зріст, дужчий, хоробріший і до ката гордий.
– Пануй, батьку!
– Будь здоровий та гладкий! – гукали кошовому дотепники.
– Та не скупий! – додавали інші.
– Веди нас на турка!
– Віримо твоїй шаблі і честі твоїй!
Всі раділи тією одностайністю, перепочивали перед незгодами, які, почували,