Хотин. Ю. В. СорокаЧитать онлайн книгу.
Сороками я не бачив невдоволення в очах панів полковників. Чого ж тепер на одного Яцька усе валити? Але, як би не було, справедливим буде запитати сірому. Хай вирішує Рада.
– А ти чистеньким хочеш залишитися?! – підхопився Зискар. Люто зиркаючи, він підійшов до Куроші. Куроша спокійно піднявся і твердо глянув Зискарю в очі.
– Я хочу, щоб виконувався звичай! Урешті, чи не ти ставив голоті десять бочок меду після обрання Бородавки?
Зискар хвилину постояв, палаючи люттю, а потім потягнувся до шаблі.
– Панове! – підвищив голос Сагайдачний. – Припиніть негайно! Це все у минулому. Треба вирішувати, що робити зараз.
Зискар круто повернувся й попрямував до свого місця. Сів на лаву й затих, люто граючи жовнами.
– Богдан правильно каже! – загудів Деркаль. – Нехай Рада вирішує, що ми п'ятеро? Не по правді це.
– Я згоден, – додав Севрюк.
Сагайдачний схилив голову. Що ж, на це він і розраховував.
– Отже, якщо я правильно вас зрозумів, Бородавка вам не до вподоби, – підсумував він. – Треба збирати Раду. Зберемо. Але не зараз. Я щойно від Ходкевича, він нас очікує. Турки вже стали табором на відстані одного переходу від Хотина. Ми й так сильно забарилися, тепер треба поспішати до поляків на з'єднання. Тож зробимо так…
На світанку до намету Бородавки ввійшли четверо полковників із шаблями наголо. Вони мовчки стали, позираючи на гетьмана. Бородавка сів на постелі. Він одразу все зрозумів і похмуро мовив:
– Я одягнусь.
– Не барися, – відповів Деркаль, – ти й так довго нас тягав не туди, куди треба. Пора вже на війну вирушати.
– Сагайдачний тут?
– Тут.
– Тоді мені все зрозуміло. Я хочу побачитися з ним. Проведіть мене.
– У цьому немає потреби, – мовив Сагайдачний, заходячи до намету. Бородавка одразу помітив криваву пляму на забинтованому плечі Конашевича. Його рука, затягнута дерев'яними лубками, висіла на перекинутому через шию шматкові шовку. Бліде лице видавало втому. З непроникним виразом обличчя завмер навпроти Бородавки. Деякий час розглядав зодягнутого лише в білизну гетьмана й небагате умеблювання шатра. На стіні, у головах похідного ліжка, лише лук і шабля. Поряд стіл зі срібним каламарем і стосом паперів. Окремо, на єдиному у шатрі килимі, – підставка з темного різьбленого дуба, вкрита вишневим оксамитом. На ній гетьманська булава.
– Доброго дня, Яцьку… Якщо він для тебе добрий, – кинув крізь зуби, мимоволі милуючись всипаною самоцвітами булавою.
Бородавка простежив за поглядом Сагайдачного. Криво посміхнувся:
– Що, скучив за булавою?
Сагайдачний знизав плечима.
– Якщо й так, то що?
– Знаю, Петре! Ворогом лютим для мене став ти відтоді, коли її втратив. День і ніч думав, як би повернути. Тепер почув, що настала твоя година. Так?
– Я тут ні до чого. Тобі не вірять козаки.
– Козаки?! – загримів Бородавка й піднявся з постелі. – Скажи краще, що ляхи!
– Ляхи