Кандід: Філософські повісті (збірник). ВольтерЧитать онлайн книгу.
що ця жахлива картина має статися на світанку. Скінчивши цю працю, він побіг до однієї з Астартиних служниць, розбудив її і дав зрозуміти, що тієї ж хвилини треба однести цей малюнок до королеви.
Опівночі постукано до Задіґових дверей, розбуджено й подано записку від цариці. Він думав, що це сон, і тремтячою рукою розкрив листа. Якими ж були його здивування, спантеличення й відчай, коли він прочитав такі слова: «Тікайте цієї ж хвилини, або у вас відберуть життя. Тікайте, Задіґу, я наказую вам це ім'ям нашого кохання й моїх жовтих стрічок. Я не винна, але відчуваю, що помру як злочинниця».
Задіґ насилу зміг заговорити. Він наказав покликати Кадора й, нічого не кажучи, подав йому цю записку. Кадор примусив його скоритися й відразу ж вирушити в Мемфіс.
– Якщо ви підете до цариці, то прискорите її смерть; якщо говоритимете з царем, знову-таки втратите її. Я подбаю про її долю, ви віддайтеся своїй. Я зчиню галас, що ви виїхали шляхом на Індію, потім швидко відшукаю вас і розповім усе, що станеться у Вавилоні.
Тієї ж хвилини Кадор звелів привести двох найлегших на ході верблюдів до потайних дверей палацу і посадити на них Задіґа, якого доводилося нести, бо він був у нестямі. З ним поїхав єдиний слуга, і швидко, охоплений здивуванням і сумом, Кадор утратив з очей свого друга.
Виїхавши на верх пагорбка, звідки видно було Вавилон, цей славетний утікач кинув погляд на палац цариці і знепритомнів; він приходив до пам'яті тільки для того, щоб лити сльози й бажати смерті. Нарешті, помисливши над гіркою долею найчарівнішої з жінок і першої в світі цариці, він на хвилину звернувся до себе самого й вигукнув: «Та що ж таке людське життя? О, чесното! До чого прислужилася ти мені? Дві жінки негідно одурили мене, третя, зовсім невинна й краща за тих, має вмерти. Усе, що я робив доброго, стає для мене прокляттям, і я підношуся на верхів'я величі тільки для того, щоб упасти в жахливу безодню нещасть. Коли б я був жорстокий, як інші, я був би щасливий, як вони».
Охоплений цими важкими міркуваннями, з очима, засланими серпанком суму, зі смертельно-блідим обличчям і душею, що поринула в глибінь темного розпачу, він продовжував свою подорож до Єгипту.
Розділ дев'ятий
Побита жінка
Задіґ скерував свій шлях за зірками: сузір'я Оріона й блискучий Сіріус вели його до брами Канопи.[86] Його захоплювало це широке склепіння світил, що нашим очам видавалися хіба за маленькі іскри, тим часом як земля, що справді є непомітною пилинкою, загубленою у всесвіті, видається нашій зажерливості такою великою й значною. Тоді він уявляв собі людей такими, які вони є: комахами, що пожирають одна одну на малому шматку бруду. Цей правдивий образ, здавалося, нищив його нещастя, являючи йому нікчемність його існування, нікчемність Вавилона. Душа його підносилась у безконечне і, визволена від почуттів, споглядала незмінний лад усесвіту.
Та коли потім, до себе самого звернувшися й у своє серце заглиблюючися, він думав, що Астарта, може,