Крижане кохання ГУЛАГу. Галина ГорицькаЧитать онлайн книгу.
оттуда не помню, кроме сцены, в которой юный паж скорбно преклоняет голову на изумительное бедро своей обреченной королевы. По моему убеждению, она была самой красивой женщиной, когда-либо появлявшейся на экране, и мои последующие вкусы и предпочтения, хотя сами по себе и вполне достойные, все же были лишь отклонениями от обозначенного ею идеала. Из всех попыток объяснить сбивчивую или затянувшуюся романтическую карьеру эта, как ни странно, представляется мне наиболее удовлетворительной.
Найгірше в металевому велетні, котрий віз усіх їх – нещасливців – у своїх рудих заржавілих металевих коробочках, було те, що серед них були й жінки. Такий собі постріл у спину всьому радянському поколінню й не одному… Ніхто точно не знав, у якому купе, однак, за протоколом, одне з чотирьох для арештантів у вагоні тримали для жінок. І по тому, як хтось тихенько ячів, як пташеня, за ґратами, що межували з карцером, Геннадій Петрович здогадувався, у якому…
У тій темряві, в тому смороді напівпошепки тоненько виводив жіночий голос пісню:
…ой, куди ж, куди
Я тепер попала, —
Замело й малі сліди
Там, де я ступала!..
Там, за ґратами тими ненависними (а, бодай, вічно перевертається в могилі, в сирій земельці той, хто придумав тюрми, хто придумав табори та етапи?..) скнів тихенько жіночий голос. Співав ледь пошепки своєї печальної пісні. Але Геннадій Петрович чув… Бодай би не чути…
…Там, де я ступала,
Там, де я страждала…
Мати ж моя, мати ж моя, —
Я ж тепер пропала!..
Етап, пересилка, етапна арештантська колона і з неї ж таки витікає скупою сльозою каторжника, вже не здатного на більше, арештантська трагедія… А десь там, поза межами тієї реальності, в котрій ти опинився, неборако, спить твоє натомлене місто мирним, лагідним сном…
Десь там твоя Наталя, не факт, звісно, що ще твоя, але по факту – дружина, притуляється до чужого чоловіка й намагається зігрітися в його обіймах. І вона їсть дрижаки, та ніяк їй не стає тепліше в обіймах того, іншого. Хоча вже й бузок перецвів за вікном. Але зимно їй, холодно, лячно… Не за себе боїться, ні… За синів.
Вдома на розмови про тебе – табу. Не те, щоб зовсім було не можна… однак, всі мовчать. Наталя, бо боїться. Їй страшно. Її вже двічі викликали до страхітливого сірого моноліту, де ти працював стільки років!.. Вона навіть кількох твоїх колег пізнала, і вони її, однак удали, що її не існує. Вона, було, подалася до одного з них, зраділа, що бачить знайоме обличчя, але він шарахнувся в бік, а караульний на вході сказав таке: «Проходім, жєнщіна, проходім. Ви на допрос? Вас сейчас провєдут». Той самий дядя Мітяй, із котрим ти здоровкався вряди-годи, і, коли не забував, той аж вилискував своєю значущістю на всі боки: майор його, значить, пам’ятає, фронтового, бувалого.
І ти тепер, жінко, боїшся. Боїшся, що й тебе відправлять по етапу, а сини?.. Олексій хоча б повнолітній, але ж такий затятий, дурбецалко, зі своєю українською! Носиться, бач, з нею, немов йому пороблено…