Крижане кохання ГУЛАГу. Галина ГорицькаЧитать онлайн книгу.
rel="nofollow" href="#n5" type="note">[5] на очах у дружини та неосібно синів, котрі того раннього ранку одного з днів загального трауру за Сталіним спали у своїх кімнатах.
Крізь дрімоту, що зморила його чи то від голоду, чи то через другу стадію шоку – поступове сприйняття ситуації, він тільки впіввуха з нижньої полиці почув, як комусь обіцяють виколоти моргала. Стандартна фраза блатаря його ніяк не вразила, однак примусила промайнути тривожній думці, що якщо хтось довідається, ким він є, то замочить на місці. В пів сні згадалася настанова одного з начальників ГУЛАГу, котрий читав лекцію в школі ЧК: «У жодному разі не відрізняйте політичних від кримінальників! Розрізняючи їх, ви визнаєте, що у цих гнид можуть бути погляди, й таким чином надаєте арештанту за політичною статтєю відчути політичну свободу і свою вищість».
Через якийсь час він прокинувся, слабко розуміючи, скільки хвилин, годин, або діб минуло. Щось нездоланно сліпило йому в очі. Гена ще раз доклав зусиль, аби повернути голову й краєм ока роззирнутися навсібіч. То тьмяне проміння сонця, що сходило, потрапляло йому у вічі з крихітного, схожого на танкове, заґратованого віконця, що було за його головою. Колишній чекіст, а тепер – ЗеКа, лежав серед інших трьох арештантів на середній, другій полиці. Він подивився вверх. Так… На багажній полиці було ще двоє. Внизу, десь там, де впереміш з людьми, на людях і під ними лежали особисті речі, ще було по три чоловіки на полицях, а в проході, скрючившись, сидів ще один. Зі стиснутими підібганими ногами той, у проході, сидів цілодобово, інколи витягаючи ноги й розминаючи руки. «Звіринець… – подумав Геннадій Петрович. – Звичайнісінький бестіарій із напівживих істот і я серед них. Добре, що хоч не під зав’язку набите наше купе».
Він знав із лекцій чекістської школи, що за підрахунками інженерів у вагонзаку шестеро можуть розміщуватися внизу, троє – лежати на суцільній верхній полиці, що сконструйована за типом нар, і тільки невеликий отвір іде вниз і вверх – до багажного відділення, де поміщаються ще двоє. І вагонзак – це звичайний купейний вагон, тільки з дев’яти купе п’ять відведено арештантам (адже половина пасажирів їде на обслугу до ГУЛАГу). Арештантські купе відокремлено від коридора не суцільною перегородкою, як пасажирські, а ґратами, котрі дозволяють спостерігати за нутрощами тієї коробки, напханої ув’язненими донезмоги. Навпроти вікна коридора звичайні, але в таких же скісних ґратах, як і стіни, розсувні двері арештантських купе. Ось, власне, і вся нехитра конструкція того столипінського вагона, що вже з часів єжовщини негласно й тихцем почали називати сталінським. Єдина заковика була в тому, що в таке купе утрамбовували зазвичай не одинадцять в’язнів, а вдвічі, а то й утричі більше. Тому люди здихали, як мухи. Однак, Гені пощастило, наразі його металева заґратована коробка була майже пустою: тринадцять, чортова дюжина, трудових одиниць, що прямували до Сибіру будувати соціалізм. Хтось тихо затягнув пісню:
Ех…
Широка страна моя родная,
Много в