Смерть Юди. Роман ІваничукЧитать онлайн книгу.
міражів, наповнював печеру вщерть, і знав уже Тома, що так звідомляє про своє наближення Азазель, подібно, як блискавки й громи провіщають Божий голос.
Його очі прикипіли до нори, де сховалася гадюка, що просичала йому про можливий вибір, а він не зумів тих слів розтлумачити й записав їх на папірусі, щоб не забути, – чи ж то цією загадкою має розпочатися книга Благої вісті від Томи? – і тепер знесилює свій мозок над дилемою: з’їсти лева, щоб він став людиною, чи дати себе на поталу – і звір очоловічиться?.. А хто ж той лев, де він, чи не запізно поставив Азазель перед Томою загадку: звір уже вдосталь пожер людей і не олюднився, зате людина може озвіріти на дикій трапезі.
Навіщо підступний Азазель закрутив мені голову саме в той момент, коли я задумав викласти на папірусі весь мій життєвий досвід – для застереження ще ненародженим, щоб вони колись не спотикалися в невизначеності, як нині я, щоб навчилися виминати Сцілли й Харібди небезпек – земних і небесних? А чи скристалізувався у мені мій досвід у чітку, мов формула, думку, чи міг він визріти в цей стлумлений двома епохами час, коли на стратовану землю мусить сходити Бог, щоб прокласти межу між звірством і людяністю, коли людяність ще не може подолати звірства, незважаючи на те, що воно вже само по собі почало здихати від переситу трупом… Яка ж ідея може врятувати нині світ від загибелі – непрощення чи милосердя, яку птаху я повинен пропустити між двох міфічних скель, розвівши їх настільки, щоб мій народ цільним проскочив крізь пройму в нову еру?.. Андрій не вдовольнив мене своєю відповіддю, а чи дасть її Азазель?
…Йшла римська трієра спокійними теплими водами дні й ночі, минаючи білі грецькі острови на Егейському морі, обережно, майже нечутно, начебто стояла на місці, пробивалася крізь Гелеспонт, Пропонтиду й, прослизнувши крізь вузький Босфор, на берег якого наповзав багатолюдний Візантій, вихопилася в Понт Евксінський і на дванадцятий день морської дороги увійшла в лиман, де сходилися в одне тихе водоймище води Бористена й Гіпоніса, на правому березі якого виднівся огороджений зубчастим муром з чотирма сторожовими вежами грецький поліс – фортеця Ольвія.
Апостоли зійшли на берег й потонули вмить у портовій метушні: до трієри збігався ольвійський люд, щоб наввипередки, поки дешевше, накупити заморських фруктів, які вмить продаватимуться на агорі втридорога; римські леґіонери стримували натовп, штовхали, лаяли, плювались; були тут, крім ольвійців, метушливі візантійці, чорновусі даки, галасливі таври й довговолосі бородаті скіфи[4]. Скіфи першими проштовхувались до трієри, з якої раби звантажували скриньки, амфори, лантухи; в цьому грецькому місті-острівці скіф почувався господарем, маючи за собою в безмежжі Сходу й Півночі степові простори, які належали десяткам кочових і осілих племен, що їх греки називали одним словом – скіфи; кочівники скуповували у приїжджих купців фігури грецьких богів, наперед замовлені пекторалі із зображенням скіфських воїнів, що приборкують коней, срібні
Понурі.