Смерть Юди. Роман ІваничукЧитать онлайн книгу.
втратитись – звичайна й могутня людська любов.
На Голготі зневіра до решти здолала Тому. Дивлячись, як мучать римські леґіонери скатовану людину, котра не мала сили й хреста винести на гору, як прибивають цвяхами руки й ноги до деревини, Тома зціплював зуби, щоб не заволати: «Якщо ти Бог, то чому не врятуєш себе самого?!» Та слова ці вимовив не він, а розбійник, що висів на хресті ліворуч з переламаними руками на перекладині, й тут почувся болісний стогін Ісуса і його передсмертний докір Вітцеві: «Боже, чому Ти мене покинув?» Як же це так: Бог покинув сина свого, то чи ж він – Син?
Леґіонер, який був на Голготі за ката, так зримо простромив вістря списа поміж ребра Ісуса, щоб упевнитись у його смерті, і потекла долі звичайна людська сукровиця; глянув пониклий Тома на Маґдалину, й пронизала вона його душу поглядом, гострішим списа: «Чому ти такий ниций, Томо, чому ти вмієш вірити лише в те, до чого діткнувся, адже образ Бога на тобі – не тварі!»
Й від цього погляду пломінчик віри, мов у свічки на вітрі, осінив мою душу: розп’яття зробить з тебе Бога, Ісусе! Акт убивства конфірмує нову релігію, яка сповідуватиме того самого Бога, що й стара, тільки за догмами новітнього вчення, перетворивши тим самим її творця із звичайної людини в Месію…
Я поринав у сумніви все глибше і з них, немов з трясовини, вибратись уже не міг: думки, які, здавалось, повертають віру, поглиблювали невіру; апостоли збиралися в домі Никодима і вже почали перешіптуватись про те, що Вчитель їх одурив, – та ось убігла до світлиці втішена Марія Маґдалина зі словами «Він воскрес!», й мої зневірені побратими в передчутті обнадійливої близькості до Христа знову беззастережно увірували в Нього. Тільки я сказав, уникаючи погляду Марії:
«Не повірю, якщо не побачу на його руках ран від цвяхів і не вкладу перстів своїх в його рану підреберну».
І з’явився за вісім днів воскреслий Ісус в домі Никодима, і я вчинив це…
Хмари опускалися над єрусалимським храмом все нижче, блискавки плавили золоту покрівлю, грім заглушував крики переляканих на смерть апостолів, які не мали сил зрушитися з місця, наче їх хтось прикував до землі.
Сказав Петро до Томи:
– Це на тебе гнівається Ісус, ти ж, мабуть, і у Вознесіння його не повірив.
– Не був я тоді на Єлеонській горі, не бачив того, – відказав уперто Тома.
Й розлетілися навсібіч грізні хмари, яскраве сонце засіяло над храмом, тільки гуркіт грому не стихав. І серед того гуркоту з диска сонця почали відділятися й спадати донизу палаючі вогненні язики, й повисли над головами десятьох апостолів, випікаючи на їх тіменях тонзури, крізь які до мозку, ніби крізь отвори, входили знання не відомих досі апостолам мов – і кожному іншої.
Дивувалися Ісусові учні з Божої ласки й доброти, бо це вперше не збоявся Господь свого творіння і дав Христовим обранцям змогу розійтися по всьому світу, щоб проповідувати народам єдину правду різними мовами, скасувавши цим вавилонський