Собор Паризької Богоматері. Виктор Мари ГюгоЧитать онлайн книгу.
могло б дорого поплатитися за свої нападки на циганку, якби в ту мить увагу натовпу не відвернула процесія папи блазнів, яка, вже обійшовши багато вулиць і перехресть, галасливою юрбою ринула із смолоскипами на Гревський майдан.
Ця процесія, яку наші читачі бачили, коли вона виходила з Палацу правосуддя, по дорозі зросла, ввібравши всіх паризьких пройдисвітів, гульвіс та волоцюг. І коли вона прибула на майдан, то було величне видовище.
Попереду простували цигани. Першим, верхи на коні, їхав циганський князь, а поряд ішли його графи, тримаючись за вуздечку та стремена; за ним безладно сунули цигани та циганки із своїми дітьми, які верещали на їхніх плечах; усі – князь, графи, чернь – у лахмітті й сухозлотиці. Далі – королівство Арго[29], тобто весь набрід Франції, розставлений по ранжиру, причому найдрібніші були попереду. Отак ішли вони по четверо в ряд, з різноманітними ознаками своїх звань у цьому дивовижному мистецтві – каліки, кульгаві, однорукі, кишенькові злодії, лжеепілептики, богомольці, хирляки, вдавані паралітики, розпусники, волоцюги, шахраї, палії, крутії, канюки, мазурики, домушники, – перелік усіх стомив би самого Гомера. У центрі конклаву мазуриків і домушників ледве можна було розгледіти короля Арго, великого кесаря, який сидів навпочіпки на легенькому візочку, запряженому двома великими собаками. За королівством Арго йшла імперія Галілеї. Гійом Руденький, імператор галілейський, велично виступав у своїй пурпуровій, залитій вином халамиді, оточений жезлоносцями, підданими, писарчуками лічильної палати; перед ним ішли скоморохи, б’ючись між собою і витанцьовуючи якийсь пірричний танець. І завершувала похід корпорація судових писарів у чорних мантіях – вони виступали під звуки музики, гідної шабашу, несучи в руках великі свічки ярого воску й заквітчані гілочки святкового деревця. У центрі цього натовпу вищі чини братства блазнів несли на своїх плечах ноші, заставлені свічками густіше, ніж рака святої Женев’єви під час чуми. А на ношах сяяв у мантії і тіарі, з патерицею новообраний папа блазнів – дзвонар Собору Паризької Богоматері Квазімодо-горбань.
Кожен загін цієї химерної процесії мав свою особливу музику. Цигани били в балафоси й африканські тамбурини. В «арготинців», народу вельми маломузикального, були все ще віоли, пастуші ріжки і старовинні рюбеби дванадцятого століття, їх ненабагато випередило галілейське царство: в його музиці ледве розрізнялися звуки якоїсь жалюгідної ребеки – скрипки дитячого періоду мистецтва, яка мала тільки три тони. Зате навколо папи блазнів у величній какофонії розгорталося все музичне багатство епохи. Щоправда, воно теж обмежувалось ребеками верхніх, середніх і нижніх регістрів та ще флейтами й мідними інструментами. Ба! Наш читач уже знає, що то був оркестр Гренгуара.
Важко змалювати той вираз гордовитої і блаженної радості, якою світилося похмуре й потворне обличчя Квазімодо весь час, поки юрба йшла від Палацу правосуддя до Гревського майдану. Вперше в своєму житті він відчув насолоду від задоволеного самолюбства. Досі знав лише зневагу, презирство до свого становища, огиду до своєї особи. І тепер, дарма що був глухий, він, немов справжній папа, тішився привітаннями цієї юрби, яку ненавидів за те, що відчував її ненависть до себе.
Argot (фр.) – умовна мова якої-небудь суспільної групи, професії, товариства та ін., що відрізняється від загальної мови наявністю слів, не зрозумілих стороннім. Тут Гюго називав «королівством Арго» декласований прошарок тогочасного Парижа.