Собор Паризької Богоматері. Виктор Мари ГюгоЧитать онлайн книгу.
темних вуличок, мов у лабіринті кримінальної палати паризького парламенту. Нарешті, втративши терпець, вигукнув:
– Будьте ви прокляті, роздоріжжя! Сам чорт створив вас за образом і подобою своїх вил!
Цей вигук трохи підбадьорив його, а червонуватий відблиск, що блимнув у кінці довгої вузької вулички, ще більше додав йому духу.
– Слава богу! – промовив він. – Це горить мій сінник. – І, уявляючи себе керманичем судна, що, зазнавши катастрофи, тоне серед ночі, побожно додав: – «Salve, salve, maris stella!»[34]
До кого звертався поет з цими словами літанії – до Пречистої Діви чи до сінника – того ми ніколи не дізнаємось.
Ступивши кілька кроків по цій довгій, пологій, небрукованій і чимдалі бруднішій та крутішій вуличці, він помітив щось незвичайне. Вуличка не була безлюдна, по ній тут і там чвалали якісь невиразні, безформні постаті, тягнучись до вогника, що мерехтів на другому кінці. Вони скидалися на незграбних комах, які уночі, перелазячи з травинки на травинку, повзуть до вогника пастухів.
Ніщо так не надає людині відваги, як відчуття порожньої кишені. Гренгуар ішов уперед і незабаром догнав одну з тих примар, яка повзла повільніше від інших. Підійшовши ближче, Гренгуар побачив, що то був жалюгідний безногий каліка, який рухався, підстрибуючи на руках, немов поранений павук-косар, у якого лишилося тільки дві ноги. Коли Гренгуар проходив повз цю павукоподібну істоту з людським обличчям, вона жалісним голосом завила:
– La buona mancia, sigr! La buona mancia![35]
– Хай тобі чорт, та й мені разом з тобою, я не розумію, що ти кажеш, – мовив Гренгуар, минаючи його.
Він догнав ще одну з тих рухливих тіней і придивився до неї. Це був каліка – кульгавий та безрукий, причому такий, що складна система милиць і дерев’янок, яка його підтримувала, робила його схожим на рухливі мулярські підмостки. Маючи нахил до благородних і класичних порівнянь, Гренгуар у думці назвав його живим триніжком Вулкана.
Цей живий триніжок, порівнявшись із поетом, привітав його тим, що підсунув йому під самісіньке підборіддя свою шапку, немов чашку для гоління, і крикнув майже у вухо:
– Señor caballero, para comprar un pedaso de pan![36]
«Здається, – подумав Гренгуар, – цей теж говорить, але якоюсь чудернацькою мовою; він щасливіший за мене, якщо розуміє її».
Потім думки його раптом повернули в іншому напрямі, він ляснув себе по лобі й вигукнув:
– До речі, що в біса вони хотіли сказати сьогодні вранці отим своїм «Есмеральда»?
Прискорив ходу, але щось утретє загородило йому дорогу. Це щось, чи, точніше, хтось – то був низенький, з бородатим єврейським обличчям сліпець, який наче веслував своєю палицею і якого мовби тягнув на буксирі великий пес. Сліпий прогугнявив з угорським акцентом:
– Facitote caritatem![37]
– Слава богу! – озвався П’єр Гренгуар. – Нарешті хоч один заговорив людською мовою. Очевидно, я видаюся їм дуже милосердною людиною, якщо у мене просять милостиню, дарма
Слава, слава тобі, зоре морська! (Латин.)
Подайте, синьйоре! Подайте! (Іт.)
Сеньйоре рицар, подайте на шматок хліба! (Ісп.)
Подайте милостиню! (Латин.)