Собор Паризької Богоматері. Виктор Мари ГюгоЧитать онлайн книгу.
тиша. Гренгуар колупав ножем стіл, дівчина всміхалась і наче дивилася на щось крізь стіну. Раптом ледь чутно заспівала:
Quando las pintadas aves
Mudas estan, у la tierra…[45]
І, несподівано урвавши пісню, почала гладити Джалі.
– Яка гарненька тваринка, – промовив Гренгуар.
– Це моя сестричка, – відповіла дівчина.
– Чому вас звуть Есмеральдою?[46] – спитав поет.
– Не знаю.
– А все ж таки?
Циганка дістала з-за пазухи невеличку овальну ладанку, що висіла у неї на шиї на ланцюжку із зерняток лаврового дерева і сильно пахла камфорою. Ладанка була обтягнута зеленим шовком, а посередині виднілося зелене скельце, схоже на смарагд.
– Може, через це, – сказала дівчина.
Гренгуар хотів був узяти ладанку. Есмеральда відсахнулася:
– Не чіпайте! Це амулет. Або ви пошкодите чарам, або вони вам.
Цікавість поета розпалювалась дедалі дужче.
– Хто вам дав її?
Вона притулила палець до уст і сховала амулет на грудях. Гренгуар спробував знову щось спитати, але дівчина відповіла неохоче.
– Що означає слово «Есмеральда»?
– Не знаю.
– А якою це мовою?
– Мабуть, циганською.
– Я так і думав, – промовив Гренгуар. – Ви не з Франції?
– Не знаю.
– Батьки є?
У відповідь вона заспівала на мотив старовинної пісні:
Мій батько – наче птах,
Мов пташка – моя мати.
Я вмію без човна перепливати,
Я без човна пливу в річках.
Мов пташка – моя мати,
Мій батько – наче птах.
– Ну, гаразд, – озвався Гренгуар. – А скільки вам було років, коли ви приїхали до Франції?
– Я була зовсім маленька.
– А до Парижа?
– Торік. Коли ми входили в Папські ворота, над нами пролетіла очеретянка, – це було наприкінці серпня, – і я сказала собі: зима буде сувора.
– Так воно й було, – сказав Гренгуар, зрадівши, що нарешті розмова зав’язалась. – Я всю зиму хукав на пальці. То ви віщунка?
Вона знову почала відповідати лаконічно:
– Ні.
– А той чоловік, якого ви звете циганським князем, це вождь вашого племені?
– Так.
– Це ж він пошлюбив нас, – несміливо зауважив поет.
Циганка скорчила свою звичайну гримаску:
– Я навіть не знаю, як тебе звати.
– Як мене звати? Прошу: П’єр Гренгуар.
– Я знаю красивіше ім’я, – сказала вона.
– Вреднюка! – мовив поет. – Але нічого, я не сердитимусь. Послухайте, може, ви мене полюбите, пізнавши краще. А потім, ви так довірливо розповіли мені свою історію, що я не можу залишитися в боргу. Отже, ви вже знаєте, що мене звуть П’єр Гренгуар. Я син сільського нотаря з Гонесса. Мого батька повісили бургундці, а матір зарізали пікардійці під час облоги Парижа, двадцять років тому. В шість років я став сиротою, і підошвою для моїх черевиків була тільки бруківка Парижа. Не знаю, як я прожив від шести до шістнадцяти
Коли цесарки змінюють пір’я, і земля… (ісп.).
Esmeralda – смарагд (ісп.).