Грушевський, Скоропадський, Петлюра. Даниил ЯневскийЧитать онлайн книгу.
імперія відхопила собі неабиякий за розміром шматок Польсько-Литовської держави – Речі Посполитої, який у ХІХ ст. набув назв «Малоросія», «Південно-Західний край», «Україна». Габсбурги привласнили Галичину та Буковину. Упродовж століть ці землі (за винятком Буковини) були східним кордоном європейського «світу економіки», за яким починався «кінець світу» для кожного європейця – «дика, болотиста, пустинна»[22] Московська держава.
Головне завдання володарів цієї держави після 1772–1796 рр., тобто після розділення Польщі, – «поборювання польського та українського визвольних рухів. <…> При цьому новий імперський режим для свого утвердження вирішив зіграти на об’єктивно існуючих польсько-українських протиріччях». Так, наприклад, «законоположенням про земське самоврядування у Київській, Волинській та Подільській губерніях виборчі права поляків при виборах до земств обмежили; натомість зменшили майновий ценз для українців. Це мало наслідком не стільки збільшення представництва українського населення та зменшення представництва населення польського, скільки підвищення рівня міжнаціональної напруги поміж двома найчисленнішими національними громадами цього краю»[23].
«Процес ліквідації правової автономії» у Волинській, Київській та Подільській губерніях завершився у 30—40-ві роки XIX ст., остаточним скасуванням дії всіх норм і положень Статуту Великого князівства Литовського[24].
Поза тим польські впливи на Волині, Київщині та Поділлі залишалися всеосяжними аж до 60-х рр. XIX ст. Після скасування кріпацтва (1861 р.) та поразки польського повстання (1863 р.) імперська влада підтримувала високий рівень етнонаціонального конфлікту по лінії «українське село – польський поміщицький двір». Цей конфлікт, в якому «перевага в силі виразно була на боці селянства», сягнув апогею у роки Першої світової війни й «Української національної революції 1917–1921 рр.». Саме тоді цей конфлікт переріс з етнонаціонального в етнополітичний, «переважно став наслідком цілеспрямованої більшовицької агітації і в більшості своїй мав соціальний, погромницький характер… Погромниками були здебільшого солдати і селяни-українці, а погромленими – теж здебільшого – поміщики-поляки». При цьому «можна твердити з високою долею правдоподібності», що «процес захоплення і знищення поміщицьких маєтків «був заздалегідь запланований і керований з одного центру». Жертвами цього конфлікту, який без щонайменшого перебільшення можна назвати «війною», стали 85 % усіх польських маєтків на Київщині, Волині, Поділлі. Край цій війні покладав лише «вступ на Правобережжя австро-німецького окупаційного війська»[25].
Після поразки польського повстання Микола I скасував рештки успадкованої правової системи, радикально реформував за російським зразком адміністративну систему українських земель, заснувавши 1832 р. Київське генерал-губернаторство, яке об’єднало всі три правобережні губернії.
Інший системний напрямок
Докл. див.: