Дороги, які нас вибирають. Юрій МушкетикЧитать онлайн книгу.
Вважав, що все правильно, тільки його репресовано було несправедливо. Жив одним днем – на зарплатню конюха купив гусака, зварив у казанку, з’їв… Я вже тоді зрозумів, що Микола Кропив’янський був типовим породженням більшовицької диктатури, нічим не відрізнявся від інших жорстоких вершителів народних доль часів громадянської війни і після неї. Чоловік нерядовий, став жертвою обставин, а далі й сам творив ті жорстокі обставини.
Жертвами обставин, хоч і не творили їх, стали більшість моїх дядьків та тіток по материнській лінії, чимало інших моїх односельців.
…Повертався з фронту Першої світової війни, який розпався, найстарший з синів Онуфрія Давидовича, Григорій, поїзд ішов мимо села до Ніжина, на полустанку біля села не зупинявся, й Грицько, аби не вертатися з Ніжина пішки п’ятнадцять верств, вистрибнув на ходу поїзда і забився на смерть; солдата, який кілька років не був удома, принесли в хату мертвим.
Либонь, найбільш неординарним з усіх моїх дідьків був дядько Микола, дужий красень з чорними вусами, він закінчив у Ніжині комерційне училище, навчався далі в Києві, здається, в політехніці, був начитаний, гострий розумом, прозірливий. Любив дітей – менших братів та сестер, привозив їм гостинці (на Новий рік позолочені горіхи, небачені в селі апельсини), навчав грамоти, розповідав епізоди з історії, батькові ж казав, що насуваються круті події, що на порі революція, яка прожене царя та настановить новий лад, виповідав соціалістичні ідеї, за що, надто за революцію, Онуфрій Давидович дуже сердився на нього, вони трохи не чубилися. Микола радив батькові не вбиватися на роботі самому та не морити роботою дітей, не багатіти, адже революція забере все. У Києві дружив з дуже красивою дівчиною, дворянського роду, освіченою, веселою, простого поводження, приїжджали з нею у село. Але одружитися не встиг, почалася війна, його мобілізували на фронт, по тому – війна громадянська. Микола став офіцером петлюрівської армії. Загинув у якійсь із західних областей, у селі Красне. До Бутків проїздом навідався мешканець того села і розповідав, що Микола зі своїми вояками довго стояв у селі, його там вельми шанували, він боронив селян від якоїсь банди, організував там школу. А загинув у бою з німцями – не дав сплюндрувати село. Але на розшуки того села, Миколиної могили ніхто ніколи не їздив – завадила громадянська війна, а далі, за радянської влади, Бутки пильно приховували, у якому війську й ким був Микола.
Ще одного молодшого Бутка, Івана, мобілізували червоні, у рукопашному бою його було вдарено руків’ям нагана у скроню, його довго лікували в госпіталі, а потім у нього наступив тривалий психічний розлад. Години депресії минали, і він ставав хорошим співбесідником, славним парубком, перед однією з молодіжних вечірок моя мати попередила всіх про те, що прийде її брат, і що він… хворий психічно. А він увесь вечір грав на гармошці, співав, розповідав веселі історії, був душею компанії, і про матір подумали негарно, буцім обмовляє рідного брата.