Дороги, які нас вибирають. Юрій МушкетикЧитать онлайн книгу.
сусідньому селі.
Гриша лишив у моїй душі глибокі зарубки. Гришин батько, дядько Іван, повернувся з фронту, де був дев’ять разів (!) поранений, а через пів року вдома помер від раку. У Червоних Партизанах разом поставили два обеліски – жертвам сталінізму – репресованим та розкуркуленим, на тому обеліску викарбували й прізвище мого діда, та жертвам гітлеризму – заручникам. Привезли в мішках кістки, зробили сто сімдесят чотири труни – по кількості розстріляних селян за вбитого партизанами німецького майора. Крик, плач. Сльози родичів – тих і тих. Серед них – Гришина дружина (він встиг одружитися) й дочка, яка народилася вже без нього. «Спочивайте, стомлені надміру», – як писав Євген Плужник. І над усіма – вічність. І відповідати за все вічності. Люди з часом забувають про злочини своїх одноплемінників та чужоплемінників, хоч і записують їх до книг, але те все – просто статистика, яка нікому не пече й нікого ніколи нічого не вчить. Кажуть, два гурти на могилах не могли порозумітися, стояли вороже один проти одного.
…Молодша материна сестра Галя одружилася з військовим, вони жили на західному кордоні, двадцять другого червня сорок першого року, коли перші бомби впали на заставу, її чоловік, Ларіон, похапцем вдягнувся, вибіг з квартири, й …по сьогодні. Галя з двома малими дітьми якось добилася до Червоних Партизанів і тяжко гарувала в колгоспі до самої смерті. Дуже тяжко.
Пам’ятаю похорони тітки Галі. Під’їхала колгоспна вантажівка, опустили борти, з колодязя, відром змили багно і гичку – возили з поля буряки, поставили на вантажівку труну і повезли – позаду йшли буряківниці з її ланки, з руками до колін – повитягувалися на буряках. І її син, офіцер-танкіст, розумний, свідомий чоловік, запросив священника, хоч як сільське начальство не противилося. Пізніше він виконував свій «интернациональный долг» в африканських країнах, втратив там здоров’я і нині доживає віку на куцій пенсії в Білорусі.
…Ще одна молодша материна сестра утонула в річці, купаючись.
…На моїй весільній фотографії під нерівною, клинцюватою стіною нашої хати стоять усі мої родичі. Вироблені й нужденні, у м’ятих піджачках і старомодних хустках, втомлені, невеселі. Хоч і на весіллі. Уламки колись могутнього, великого роду.
І – моя мати.
Ми, сини, ніколи не виповідаємо матерям своєї любові, ми соромимося свого почуття, губимо його в заскорузлості буднів, і матері сходять у могили із серцями, переповненими власною любов’ю – до нас, не спізнавши того в отвіт. У моєму серці скипаються сльози, коли спогадую матір в останні місяці, останні дні її життя… Довгі осінні дні вона сидить на канапі, підперши сухеньким кулачком своє маленьке поморщене обличчя, дивиться кудись і думає щось. Я знаю, вона думає про мене. Її життя – стражденне, її любов – безмірна. Вповні я це зрозумів, лише коли її не стало. І зрозумів якось страшно, не тільки розумом, а всіма своїми почуттями осягнув, яке минуще людське життя, як воно шалено летить, забираючи од нас усе. Не можна