Дороги, які нас вибирають. Юрій МушкетикЧитать онлайн книгу.
з дядьків, несучи від великого, дев’ятивідерного казана миску з затіркою – вода та декілька жмень борошна, – зронить: «Спасибі товаришу Сталіну за щасливе життя». Дивуюся сміливості, й тому, що ніхто ніколи не доніс. А те, що не донесе голова – вони знали. Мати не заливала у печах колгоспниць, які не пішли на роботу, вогню, не заганяла до роботи примусом, але, звичайно, й особливого достатку людям дати не могла – норми державних поставок були страшні, закони – немилосердні. Все те вона переживала болісно.
Пригадую такий ось епізод. Нетипова історія в типових обставинах. 1947 голодний рік. Весною жінки перебирали в кагатах картоплю, кожна всипала собі в мішок звідти по відерцю. Але хтось доніс, у селі на той час була міліція, їх одразу заарештували. Всі жінки – вдови, солдатки, в декого – по кілька дітей. Мати приїхала конячкою на обід додому, й одразу позбігалися родичі заарештованих, здебільшого бабусі. У нашому дворі стояли плач, голосіння. Мати кинулася до сільради, сіла у вантажівку і наказала шоферові їхати «в район». У райвиконкомі застала голову виконкому, жінку, яка саме розмовляла з начальником дорожнього управління, своїм коханцем. Мати ледь стримуючи сльози розповіла про нещастя, попросила про допомогу – заступитися за вдів. Голова райвиконкому розкричалася, розрепетувалася: «Не буде пощади розкрадачам соціалістичної власності!», а що мати продовжила наполягати, пригрозила їй також в’язницею. Пригнічена, але не зламана, мати вийшла з райвиконкому. Поруч з виконкомом – райком партії. Не вагаючись, зайшла туди. Перший секретар партії був на місці. Розповіла про все йому. Благала ім’ям його власних дітей. Секретар довго мовчав. Здається, прізвище його було Чотириус. А потім набрав номер телефону, сказав комусь: «Зайди до мене». По кількох хвилинах увійшов районний прокурор. Секретар запитав: «Ти знаєш про заарештованих у Вертіївці?» «Знаю», – відповів той. «Що можна зробити?» «Вже складено акта, справа в суді». «І все ж, що можна зробити?», – допитувався секретар. «Ну… взяти на поруки, хоч це… дуже небезпечно». «Для кого?» «Для поручителів і для вас». «Ви підпишете?» – секретар до матері. «Звісно». Він взяв папір і написав текст поруки. «Підписуйте», – подав папір матері. Мати підписала. «Треба хоч два підписи», – озвався прокурор. Секретар райкому підсунув папір до себе. «Це дуже небезпечно, особливо для вас», – ще раз застеріг його прокурор. «Буде, як буде», – сказав секретар і підписав папір. (Чотириус секретарював недовго.)
Мати й прокурор сіли у вантажівку, мати – до кабіни, прокурор – до кузова (мати хотіла посадити до кабіни його, але він відмовився). Приїхали до в’язниці, ще єкатерининської, вона стояла посеред базару. Прокурор наказав начальнику тюрми, аби випустив веркиївських колгоспниць, показав поруку вже зі своєю резолюцією. Начальник тюрми прочитав папір, подивився на прокурора: «Сміливий ви чоловік». «Я тут ні при чому, – знизав плечима прокурор. – Подивися на другий підпис». Незабаром жінки сиділи в кузові машини.
Так було.