Дороги, які нас вибирають. Юрій МушкетикЧитать онлайн книгу.
йти. Намучився, назлився. А ми тим часом дістали волочок і бовталися в болоті, ловили карасиків і в’юнів. І ось він, бригадир, летить вулицею з палюгою в руках. Але ми загледіли раніше й попадали в город, у картоплі.
Навчання в школі ми починали на місяць-два раніше, й кінчали також – все з тієї самої причини: треба було робити колгоспну роботу. І ми робили, хапалися за все важче – так утверджували свою дорослість. Десь у шістнадцять вже йшли з косою, робота то вельми важка, чи косити траву, чи жито-пшеницю з грабарками або «на стіну». І косарський ключ жалюгідний: два-три дідки, вони – необхідні, бо тільки старі косарі могли як слід направити косу: виклепати, вигострити, вимантачити, три-чотири тітки і стільки ж нас, підлітків. І ночували на косовиці (жінки їхали возом додому, бо там у них малі діти), ми ж лаштували курінь із гілля, притрусивши його травою, варили кашу, довго сиділи біля вогню, лягали й слухали, як перекликаються у лісі пугачі та сови, а то й вовки. Було лячно і, водночас, якось самоутвердно, гарно. І тоді ж возили зерно на хлібопункт, у державні комори. Мішки велетенські, німецькі лантухи з орлами, а нести треба по «трапу» – дошці з набитими планками, засипаної зерном, ноги ковзаються, зриваються, падаєш, а вагар матюкається («присилають шибздиків, горобців заїдкуватих» – нам було образливо) і мусиш тягнути лантуха вже по зерну нагору. Але бувала й робота «калимна» – возити з поля огірки на помідори на засолзавод. І робота не важка, й огірків та помідорів наїсися по дорозі, ще й прихопиш торбу додому.
Одного разу послали нас з товаришем, Віталієм, у тріскучий мороз везти двома воловими саньми сіно з далекого луг – десь за кілометрів вісімнадцять. І треба було спочатку пробити впорожні дорогу до стогу. Поки їхали, почалася люта віхола, сніг сліпив очі, вітер не давав дихнути, у білому мороку не було видно нічого за два кроки. Ми заблукали в лісі, аж поки воли не почали лягати у сніг. Боротися з заметами було вже несила і Віталій присів під сосною: «Юро, давай поспимо трохи». Але я, начитаний, знав, що той сон буде для нас останній, підняв його. Повипрягали воли з саней й пустили їх, а самі прив’язалися довгими мотузками, якими в’язали сіно, до ярма, і вони пішли, а ми, тримаючись за мотуз, слідом за ними. Йшли довго, повільно, невідь куди, лісом, через чагарі та замети, аж поки воли не зупинилися. Ми по мотузці, через завірюху, вперед, то був тин – село. Постукали у двері, нас впустили до хати і ми без сил попадали біля печі і поснули. А господар послав на лижах до бригади сусідського парубка, аби той заспокоїв наших матерів – воли ж бо прийшли самі.
Геть важкою була робота на жатках, і особливо на молотарках-«лобогрійках». Чи ти на передньому металевому сидінні-сковороді, правиш кіньми, а вони не тягнуть, збиваються в жито, страшно, що обріжуть ноги, чи на задньому сидінні з вилами, зрубаними навскіс в один бік, скидаєш з платформи скошене збіжжя, тут не зівай, бо як вчасно не скинути, набереться гора, і так раз за разом.
І робота біля молотарки: возити з поля снопи,