Хто не ризикує. Джеффри АрчерЧитать онлайн книгу.
тільки п’ятдесят людей. Він зміг дістати сорок сьомий квиток на вечірню лекцію. Ще півтори години, і квитки були б розпродані. Він показав свій квиток охоронцю у формі, який направив його на другий поверх, де Вільям приєднався до невеликої групи поціновувачів мистецтва, які спілкувалися між собою та з нетерпінням чекали на появу доктора Нокса, знаного спеціаліста з епохи Відродження.
Вільям дуже чекав на цю лекцію й сподівався, що у директора музею буде власна теорія щодо зниклого Рембрандта. О першій хвилині на восьму до групи вийшла молода жінка, кілька разів поплескала в долоні, щоб привернути увагу групи, і сказала:
– Доброго вечора, пані та панове. Мене звати Бет Рейнсфорд, я наукова співробітниця галереї. На жаль, доктор Нокс захворів на ларингіт і ледь розмовляє. Сьогодні я прочитаю вам лекцію. Він щиро вибачається.
У залі пролунали невдоволені вигуки.
– Утім, директор впевнений, що вже за кілька днів повністю одужає, тому якщо ви прийдете сюди наступного четверга, то зможете послухати його лекцію. Тим, хто не зможе повернутися наступного четверга, повернуть гроші за квитки. А тим, хто хоче залишитися, я прочитаю лекцію та покажу нашу колекцію. Проте не хвилюйтеся, – додала вона, – вам теж повернуть гроші.
Її слова викликали легкий сміх.
З тих п’ятдесяти, хто прийшов, лишилося близько десятка, і Вільям був одним із них. Та він не міг відірвати очей від заміни директора. Її охайно підрізане волосся каштанового кольору окреслювало овал обличчя, і їй не треба було макіяжу, щоб притягувати погляд.
Але навіть не обличчя чи її стрункість причарували його; це був ентузіазм, з яким вона розповідала про голландців у мереживних рубашках та чорних штанях, котрі її оточували.
Коли вона вказала на першу картину, Вільям крадькома подивився на її ліву руку та зрадів, бо на її пальці не було обручки. Але ця чарівниця, мабуть, має хлопця, подумав він. І як йому дізнатися?
– Фіцмолеан, – розповідала Бет із сяючими очима, – був породженням місіс ван Гаасен, жінки видатного економіста Якоба ван Гаасена. Після смерті свого чоловіка ця неймовірна жінка зібрала колекцію голландського та фламандського живопису, яка поступається лише Рейксмузею або Ермітажу. У своєму заповіті вона відписала всю колекцію народові в пам’ять про свого чоловіка, з яким вона ділила цей будинок сорок три роки шлюбу.
Бет повела невелику компанію до наступної зали. Там вона зупинилася навпроти портрета молодого чоловіка.
– Франц Галс, – почала вона, – народився у Антверпені близько 1582 року. Його найдовершенішою роботою є картина «Веселий вершник», яку ви можете побачити у Зібранні Воллеса.
Вільям намагався сконцентруватися на Галсі, проте вирішив, що зробить це наступного тижня, коли доктор Нокс повернеться і не буде справляти на нього таке всеохоплююче враження. Він слідував за Бет, доки вони не зупинилися біля великої порожньої золоченої рами з табличкою «Рембрандт, 1606–1669».
– Саме тут, – шанобливо сказала вона, – висів шедевр Рембрандта «Синдики» до того, як сім років тому його викрали. На жаль, його досі не вдалося повернути.
– А галерея призначила винагороду